Артур Конан Дойл - Спогади про Шерлока Голмса

Ти першим сказав мені, що в котеджі хтось оселився. Мені б зачекати до ранку, але я не могла заснути від хвилювання, і нарешті вийшла нишком, знаючи, як міцно ти спиш. Але ти побачив, що я виходила, і з цього почалися всі мої негаразди. Наступного дня мені довелося віддатися на твою милість, і ти шляхетно вирішив не допитуватися. Але на третій день, коли ти увірвався в котедж із головного входу, нянька з дитиною ледь встигли втекти крізь запасні двері. І ось сьогодні ти все дізнався, і я питаю тебе: що з нами тепер буде – зі мною та моєю дитиною?

Вона стиснула руки й чекала на відповідь.

Дві довгих хвилини Ґрант Мунро не порушував мовчанку, а коли він озвався, це була така відповідь, що мені й зараз приємно її згадати. Він підняв дівчинку, поцілував і потім, тримаючи її на руці, простягнув іншу дружині й обернувся до дверей.

– Нам буде зручніше поговорити про все вдома, – сказав він. – Я не дуже хороша людина, Еффі, але, мені здається, все ж таки кращий, ніж ти гадала.

Ми з Голмсом провели їх до повороту, і, коли вийшли на дорогу, мій приятель смикнув мене за рукав.

– Гадаю, – сказав він, – у Лондоні від нас буде більше користі, ніж у Норбері.

Про цей випадок він не сказав ні слова більше аж до пізньої ночі, коли, взявши запалену свічку, обернувся до дверей, щоб піти в свою спальню.

– Ватсоне, – зронив він, – якщо вам колись здасться, що я занадто покладаюся на свої здібності або приділяю справі менше уваги, ніж вона того заслуговує, будь ласка, шепніть мені на вухо: «Норбер», і я буду за це надзвичайно вдячний.

Незабаром після одруження я купив практику в доктора Фаркера в Паддінґтоні. Старий лікар колись мав повно пацієнтів, але пізніше через хворобу (щось на кшталт танцю святого Вітта [1] Танець святого Вітта – ( лат . Chorea sancti viti) розлад центральної нервової системи, що характеризується мимовільними рухами тулуба, кінцівок, голови, м’язів обличчя. ), а також через похилий вік, їх число помітно зменшилося. Адже люди, і це природно, вважають за краще лікуватися в того, хто й сам здоровий, і мало довіряють медичним знанням людини, не здатної зцілити навіть саму себе. І чим гіршало здоров’я мого попередника, тим більше занепадала його практика, і до того моменту, коли я її купив, вона приносила замість колишніх тисячі двохсот трохи більше, ніж триста фунтів на рік. Але я зважав на свою молодість та енергійність і не сумнівався, що за рік-два пацієнтів буде хоч греблю гати.

Перші три місяці, відколи оселився в Паддінґтоні, я був дуже зайнятий і зовсім не бачився зі своїм приятелем Шерлоком Голмсом. Зайти до нього на Бейкер-стрит мені бракувало часу, а він сам, якщо й виходив кудись, то лише в справах. Тому я дуже зрадів, коли одного червневого ранку, читаючи «Британського медичного вісника» після сніданку, я почув у передпокої дзвінок, а згодом – різкий голос мого доброго товариша.

– А, мій любий Ватсоне, – привітався він, увійшовши до кімнати, – радий вас бачити! Сподіваюся, місіс Ватсон уже оговталася після тих переживань, яких нам довелося зазнати в справі «Знаку чотирьох».

– Дякую, вона почувається чудово, – відповів я, гаряче тиснучи йому руку.

– Сподіваюся також, – продовжував Шерлок, сідаючи в крісло-гойдалку, – що медицина ще не зовсім позбавила вас інтересу до наших маленьких загадок?

– Навпаки! – вигукнув я. – Навіть учора ввечері я ще розбирав свої старі нотатки, а деякі навіть перечитав.

– Сподіваюся, ви не вважаєте свою колекцію завершеною?

– Звісно ж, ні! Я б дуже хотів її доповнити.

– І навіть сьогодні?

– І сьогодні також.

– Навіть якщо доведеться їхати до Бірмінґема?

– Куди скажете.

– А практика?

– Не проблема. Попрошу сусіда, він прийме моїх пацієнтів. Я ж його заступаю, коли він кудись їде.

– Ну, і чудово, – зрадів Голмс, відкидаючись у кріслі та кидаючи на мене проникливий погляд з-під примружених повік. – Еге, та ви, бачу, нездужали. Застуда влітку – річ не надто приємна.

– Маєте рацію. Минулого тижня я дуже застудився й аж три дні сидів удома. Але мені здавалося, від хвороби тепер уже й сліду не залишилося.

– Це правда, вигляд у вас цілком здоровий.

– Як же ви здогадалися, що я хворів?

– Мій любий Ватсоне, ви ж знаєте мій метод.

– Метод логічних висновків?

– Ще б пак.

– З чого ж ви почали?

– З ваших домашніх капців.

Я глянув на нове шкіряне взуття, яке було на моїх ногах.

– Але що з ними… – почав було я, та Голмс відповів на запитання раніше, ніж я встиг його скінчити.