Генрик Сенкевич - Quo vadis

І розповідав їм усе далі, аж до вознесіння на небо. Подеколи відпочивав, бо говорив дуже докладно, але відчувалося, що кожна найменша подробиця так закарбувалася в його пам'яті, як на камені. Тих, які його слухали, охопило блаженство. Повідкидали з голів каптури, щоб ліпше чути й не пропустити жодного з тих слів, які були безцінними для них. Здавалось їм, що якась надлюдська сила перенесла їх у Галілею, що ходять разом з учнями по тамтешніх гаях і над водами, що цей цвинтар перетворився на Тиверіадське озеро, і на березі, у світанковій імлі, стоїть Христос, як стояв тоді, коли Іван, дивлячись із човна, сказав: «Це Господь!» – і Петро подався плавом, аби швидше припасти до любих його стіп. На обличчях відбивався безмежний захват і відчуженість од життя, і щастя, і неосяжна любов. Помітно було, що під час тривалої розповіді Петра у декого були видіння, а коли ж він заговорив про те, як у мить вознесіння хмари почали посуватися під ноги Спасителю і, напливаючи, затуляти його від очей апостолів, усі голови підвелися до неба, й настала хвиля очікування, ніби ці люди мали надію побачити його ще або ніби сподівалися, що ступить знову з полів небесних, аби подивитись, як старий апостол пасе довірених йому овець, і поблагословити його та стадо.

І для цих людей не було в ту мить Рима, не було божевільного імператора, не було храмів, богів, язичників, був тільки Христос, який заповнював землю, море, небо, світ.

У будинках оддалік, розкиданих уздовж Номентанської дороги, півні почали співати, провіщаючи північ. У цю ж мить Хілон потягнув Вініція за край плаща і зашепотів:

– Пане, там, недалеко від старого, бачу Урбана, а біля нього якусь дівчину.

Вініцій здригнувся, мов спросоння, і, повернувшись у бік, куди показував грек, побачив Лігію.

Кожна кровинка затремтіла в молодому патриції, коли він побачив дівчину. Забув про натовп, про старого, про своє здивування перед тими незрозумілими речами, що він чув, і бачив перед собою тільки її. Врешті, після всіх зусиль, після багатьох днів неспокою, шарпанини, розчарувань, він знайшов її. Вперше в житті дізнався, що радість може накинутися на груди, мов дикий звір, і притиснути аж до втрати дихання. Він, хто до цього вважав, що фортуна певним чином зобов'язана виконувати всілякі його бажання, тепер ледве вірив власним очам і власному щастю. Коли б не ця недовіра, його палка натура могла б його штовхнути на якийсь нерозважливий крок, але він вирішив спершу переконатися, що це не продовження тих чудес, якими була переповнена його голова, і чи не марить він. Але не було сумніву: бачив Лігію, й відокремлювала його від неї відстань у кілька кроків.

Стояла на світлі, тож міг намилуватися нею досхочу. Каптур ізсунувся в неї з голови й розсипав волосся; вуста були напіврозкриті, очі звернені до апостола, обличчя, захоплене почутим. У плащі з темної вовни, вдягнена була як проста дівчина, одначе Вініцій ніколи не бачив її прекраснішою, й при всьому сум'ятті душевному вразила його у протиставленні до цього майже рабського вбрання шляхетність цієї чудової патриціанської голови. Любов пройшлася по ньому як полум'я, величезна, змішана з якимось дивним відчуттям туги, схиляння, пошани й жаги. Відчував розкіш, яку спричинив йому сам її вигляд, і насолоджувався нею, буцім живою водою після тривалої спраги. Поряд із велетнем лігійцем Лігія здавалася йому меншою, ніж була до цього, майже дитиною; помітив також, що вона схудла. Шкіра обличчя її була майже прозора; справляла на нього враження тендітного цвіту й самої душі. Але тільки дужче прагнув мати своєю цю істоту, таку відмінну від жінок, яких бачив або кохав на Сході та в Римі. Він готовий був оддати за неї всіх їх, а з ними Рим і світ на додачу.

Задивився й забув би про все, коли б не Хілон, який потягнув його за край плаща, в страху, аби не вчинив чогось, що могло б накликати на них небезпеку. Християни тим часом почали молитися й співати. За хвилину загриміло: «Маран-ата!» [219]– потім великий апостол почав хрестити водою з фонтана тих, кого пресвітери підводили до нього як готових до прийняття хрещення. Вініцію здавалося, що ця ніч ніколи не закінчиться. Хотів тепер якнайшвидше піти за Лігією й викрасти її по дорозі або з її домівки.

Врешті деякі почали покидати цвинтар. Хілон тоді зашепотів:

– Ходімо, пане, за браму, бо не зняли ж ми каптурів і люди дивляться на нас.

Він мав рацію. Коли під час проповіді апостола всі відкинули каптури, щоб ліпше було слухати, вони не наслідували приклад загалу. Порада Хілона була слушною. Стоячи біля брами, могли спостерігати за всіма, що виходили. Урса ж неважко було впізнати по зросту й постаті.