Генрик Сенкевич - Quo vadis

– Імператоре, – мовив далі з тією самою врочистістю та смутком, – зазнали ми втрати незмірної, хай нам хоч цей скарб лишиться на розраду!

Обличчя Нерона затремтіло, і за хвилину з очей пустилися в нього сльози; раптом поклав долоні на плечі Петронія і, припавши головою до його грудей, почав, схлипуючи, повторювати:

– Лише ти з усіх про те подумав, лише ти, Петронію! Лише ти!

Тигеллін пожовтів од заздрості. Петроній же мовив:

– Їдь до Анція! Там вона з'явилася на світ, там зійшла на тебе радість, там зійде розрада. Хай морське повітря освіжить твоє божественне горло; хай груди твої вдихнуть солону вологу. Ми, вірні твої піддані, підемо всюди за тобою, і коли твій біль будемо гоїти дружбою, ти втішиш нас піснею.

– Так! – одказав жалібно Нерон. – Я напишу гімн на її честь і створю до нього музику.

– А потім пошукаєш теплого сонця в Байях.

– А потім забуття в Греції.

– На батьківщині поезії й пісні!

І кам'яний, похмурий настрій розвіювався поступово, як розвіюються хмари, що закривали сонце, а натомість почалася розмова, ніби сповнена ще смутку, але й сповнена намірів на майбутнє, стосовно подорожі, артистичних виступів, і навіть урочистостей, яких вимагало оголошене прибуття Тиридата, царя Вірменії. Тигеллін спробував, щоправда, ще згадати про чари, та Петроній, упевнений уже у виграші, просто прийняв виклик.

– Тигелліне, – сказав, – чи гадаєш, що чари можуть шкодити богам?

– Сам імператор про них говорив, – відповів придворний.

– Страждання говорило, не імператор, але ти що про це думаєш?

– Боги занадто могутні, щоби могли підпадати під зурочення.

– Чи будеш же не визнавати божественності імператора та його родини?

– Peraktum est! [185] – муркнув, стоячи поряд, Епрій Марцелл [186], повторюючи окрик народу, коли гладіатор на арені ураженим був одразу так, що добивати не було потреби.

Тигеллін придушив у собі гнів. Між ним і Петронієм здавна існувало суперництво щодо Нерона, – і Тигеллін мав ту перевагу, що Нерон менше або, скоріше, зовсім його не соромився, – аж досі все-таки при кожному зіткненні Петроній долав його розумом і дотепністю.

Так сталося й цього разу. Тигеллін замовк і тільки відзначав собі в пам'яті тих сенаторів і вершників, які, тоді як Петроній одступив у глиб зали, оточили його враз, припускаючи: після того, що сталося, він буде неодмінно першим улюбленцем імператора.

Петроній же, вийшовши з палацу, вирушив до Вініція і, розповівши йому про зустріч з імператором і сутичку з Тигелліном, сказав:

– Не тільки відвернув небезпеку від Авла Плавтія та Помпонії, і водночас од нас обох, але навіть од Лігії, яку не шукатимуть хоча б тому, що я намовив цю міднобороду мавпу, щоб поїхала до Анція, а звідти до Неаполіса або Бай. І поїде, бо в Римі досі не смів публічно виступити в театрі, знаю ж, що давно вже має намір виступити в Неаполісі. Потім він мріє про Грецію, де хочеться йому співати в усіх найбільших містах, а потім, зібравши всі вінки, що їх йому піднесуть греки, здійснить тріумфальний в'їзд до Рима. Протягом того часу матимемо можливість шукати Лігію вільно й сховати її надійно. А що ж? Чи нашого шляхетного філософа не було досі?

– Твій шляхетний філософ шахрай. Ні! Не було, не з'являвся і не з'явиться більше!

– А я маю ліпше уявлення, якщо не про його порядність, так про його розум. Пустив уже одного разу кров твоєму гаманцю і з'явиться хоча б для того, щоб пустити її вдруге.

– Нехай стережеться, аби я йому крові не пустив!

– Не роби цього; будь з ним терплячим, доки в шахрайстві не переконаєшся. Не давай йому більше грошей, а натомість обіцяй щедру нагороду, якщо принесе тобі надійні відомості. Чи вжив ти якихось заходів на свій страх і ризик?

– Двоє моїх вільновідпущеників, Німфідій і Демас, шукають її на чолі шістдесяти людей. Тому з рабів, який її знайде, мною обіцяна воля. Розіслав, крім того, гінців на всі дороги, що ведуть із Рима, щоб на постоялих дворах розпитували про лігійця та дівчину. Сам блукаю містом вдень і вночі, розраховуючи на щасливий випадок.

– Про що-небудь довідаєшся, дай мені знати, бо я мушу їхати до Анція.

– Добре.

– А якщо коли-небудь уранці, прокинувшись, скажеш собі, що через одну дівчину не варто себе мучити й витрачати на неї стільки зусиль, то приїзди до Анція. Там не забракне ні жінок, ні розваг.

Вініцій заходив швидкими кроками, Петроній же спостерігав якийсь час за ним, врешті сказав:

– Скажи мені щиро – не як палкий юнак, який щось собі навіяв і сам себе розпалює, але як чоловік розсудливий, що відповідає на запитання друга: чи тобі завше однаково бігати за тією Лігією?