Генрик Сенкевич - Quo vadis

Урса ніхто не зупинив, ніхто навіть не запитав, що він робить. Ті з гостей, хто не лежав під столом, розбрелися по залі, а челядь, бачачи гіганта, що ніс на руках гостю імператора, вважала, що це раб відносить свою сп'янілу володарку. До того ж поряд ішла Акта, й ця присутність усувала підозри.

Так вони пройшли із триклінію до сусіднього покою, а звідти – на галерею, котра вела до покоїв Акти.

Лігія настільки вибилася з сил, що лежала на плечі Урса, наче мертва. Та коли її обдало прохолодним, чистим ранковим повітрям, вона розплющила очі. Розвиднялося. Пройшовши вздовж колонади, вони звернули в бічний портик, який виходив не у двір, а у палацовий сад, де верхівки піній і кипарисів уже червоніли в світлі ранкової зорі. В цій частині палацу було порожньо, відголоси музики та бенкетних веселощів ставали все менш чутними. Лігії здалося, що її вирвали з пекла й винесли на світ божий. Було все-таки в світі щось, окрім цього мерзенного триклінію. Були небо, зоря, світло, тиша. Дівчина раптом розридалась і, припавши до плеча велетня, почала, схлипуючи, повторювати:

– Додому, Урсе, додому, до Плавтіїв!

– Ми туди йдемо! – відповів Урс.

Поки що вони, однак, опинилися в невеликому атрії, що належав до покоїв Акти. Там Урс усадовив Лігію на мармурову лаву біля фонтана. Акта заходилась її заспокоювати й переконувати, щоб відпочила, – адже зараз їй ніщо не загрожує, п'яні гості будуть після бенкету спати до вечора. Та Лігія довго не могла заспокоїтись і, стискаючи руками скроні, лише повторювала, як дитина:

– Додому, до Плавтіїв!

Урс був готовий виконати її прохання. Звичайно, біля брами стоять преторіанці, та він однаково пройде. Тих, хто виходить, солдати не затримують. Перед вхідною аркою нош сила-силенна. Гості будуть виходити натовпами. Ніхто їх не зупинить. Вони вийдуть разом з іншими і просто вирушать додому. А втім, він тут не указ! Як царівна звелить, так і буде. Для того він тут.

– Так, Урсе, ми вийдемо, – повторювала Лігія.

Довелось Акті виявити розсудливість за них обох. Вийдуть! Авжеж! Ніхто їх не затримає. Та втікати з дому імператора не дозволено, і хто це зробить, той учинить злочин, державну зраду. Так, вони вийдуть, а ввечері центуріон із загоном солдатів принесе смертний вирок Авлу та Помпонії Грецині, а Лігію знову забере до палацу, й тоді їй уже не буде порятунку. Якщо родина Авла прийме її під свій дах, їх напевно чекає смерть.

У Лігії опустилися руки. Виходу не було. Належало вибирати між загибеллю родини Плавтіїв і своєю. Вирушаючи на бенкет, вона сподівалася, що Вініцій і Петроній випросять її в імператора й повернуть Помпонії, та тепер вона знала, що саме вони вмовили імператора відняти її у Плавтіїв. Виходу не було. Тільки чудо могло вирятувати її з цієї безодні. Чудо і всемогутність Божа.

– Акто, – з відчаєм мовила вона, – ти чула, як Вініцій говорив, що імператор подарував мене йому і що нині ввечері він пришле по мене рабів і забере мене в свій дім?

– Чула, – відповіла Акта.

І, розвівши руками, замовкла. Відчай, що звучав у голосі Лігії, не знаходив відгуку в її душі. Адже вона раніше була коханкою Нерона. Серце її при всій її доброті не могло перейнятися відчуттям сорому за такі відносини. Сама донедавна рабиня, Акта занадто звиклася з рабською долею, до того ж вона продовжувала кохати Нерона. Якби він побажав повернутися до неї, вона б зустріла його з розкритими обіймами, була б щаслива. Розуміючи, що Лігія або мусить стати коханкою молодого красеня Вініція, або накликати на себе й на родину Плавтіїв погибель, Акта не могла збагнути, як дівчина може вагатися.

– Залишатися в домі імператора, – помовчавши, сказала вона, – тобі не більш безпечно, ніж в домі Вініція.

Їй і на думку не спало, що, хоча вона має рацію, слова її означали: «Змирися зі своєю долею і стань наложницею Вініція». Та Лігії, яка ще відчувала на своїх устах його жагучі, як розжарене вугілля, поцілунки, що дихали тваринною пристрастю, кров кинулася в обличчя лише при нагадуванні про нього.

– Нізащо! – палко вигукнула вона. – Я не залишуся ні тут, ні у Вініція, нізащо не залишуся!

– Невже Вініцій такий тобі ненависний? – запитала Акта, здивована цим спалахом.

Та Лігія не могла відповісти, ридання знову стрясали її. Акта пригорнула дівчину до своїх грудей і заходилася її втішати. Урс важко дихав і стискав величезні кулаки – відданий, як пес, своїй любій царівні, він не міг витерпіти вигляду її сліз. У його лігійському напівдикому серці росло бажання повернутися до зали й задушити Вініція, а якщо знадобиться, й імператора, та він боявся, що може занапастити свою володарку, й на додачу не був упевненим, що такий вчинок, який видався йому спершу зовсім простим, личить прихильнику розп'ятого агнця.