Генрик Сенкевич - Quo vadis

Тут Вестин зупинився і, взявши зі столу чашу з вином, почав пити.

– Що ж там було? – запитав Сенеціон.

– У листі було запитання: «Якого бика я маю принести в жертву: білого чи чорного?»

Та враження від розповіді порушив Вітеллій, який з'явився на бенкет уже напідпитку, – без усякого приводу він вибухнув найдурнішим реготом.

– Чого регоче ця бодня сала? – запитав Нерон.

– Сміхом відрізняються люди від тварин, – мовив Петроній, – а в нього немає іншого доказу, що він не кабан.

Вітеллій так само несподівано перестав сміятись і, приплямкуючи лискучими від масних соусів губами, почав углядатися в присутніх із таким здивуванням, наче ніколи їх не бачив.

Потім підніс пухку, як подушка, руку і прохрипів:

– У мене спав з пальця вершницький перстень, од батька успадкований.

– Котрий був шевцем, – додав Нерон.

Але Вітеллій знову несподівано зареготав і заходився шукати перстень у складках пеплуму Кальвії Криспінілли.

Тоді Ватиній, кривляючись, почав вигукувати голосом зляканої жінки, а Нігідія, подруга Кальвії, молода вдова з обличчям дівчини з розпусними очима, голосно зауважила:

– Шукає те, чого не губив.

– І що йому ніяк не знадобиться, навіть якщо знайде, – зробив висновок поет Лукан.

Веселощі розгорялися. Раби вносили все нові й нові страви, з великих ваз, наповнених снігом і увитих плющем, виймали менші кратери з винами різноманітних сортів. Усі багато пили. Зі стелі на столи й на гостей раз по раз сипалися троянди.

Та ось Петроній почав упрохувати Нерона, щоб, поки гості не впилися, імператор прикрасив бенкет своїм співом. Його підтримав хор улесливих голосів, одначе Нерон відмагався. Справа тут не в хоробрості, хоча йому завжди її бракує. Богам відомо, чого варті йому всі ці виступи. Він, щоправда, не відмовляється від них, треба ж щось робити для мистецтва, і якщо Аполлон обдарував його непоганим голосом, гріх нехтувати божі дари. Він розуміє, що це навіть його обов'язок перед державою. Та нині він і справді охрип. Поклав собі вночі олов'яні гирки на груди – не допомогло. Він навіть подумує про поїздку до Анція [156], щоб подихати морським повітрям.

Лукан, одначе, заклинав імператора заспівати заради блага мистецтва та людства. Адже всім відомо, що божественний поет і співак склав новий гімн Венері, у порівнянні з яким гімн, складений Лукрецієм, – виття однолітнього вовка. Хай же цей бенкет буде справжнім бенкетом. Такий милостивий володар не мусить завдавати мук своїм підданим. «Не будь жорстоким, імператоре!»

– Не будь жорстоким! – повторили хором усі, хто перебував по ближче.

Нерон розвів руками, показуючи, що змушений поступитися. Відразу ж на всіх обличчях зобразилася вдячність, і погляди всіх звернулись до імператора. Та він іще наказав повідомити Поппею про те, що він буде співати, і пояснив присутнім, що Поппея не прийшла на бенкет через хворобу, а його спів допомагає їй як ніякі інші ліки, і йому було б жаль позбавити її такої нагоди.

Поппея незабаром з'явилася. Вона в усьому розпоряджалася Нероном, як своїм підданим, але знала, що, коли йдеться про його самолюбство співака, візника чи поета, дратувати імператора небезпечно. Отож, вона ввійшла до бенкетної зали, прекрасна, мов богиня, в одежі такого ж аметистового кольору, як у Нерона, та в намисті з надзвичайно великих перлин, віднятому колись у Масинісси [157], – золотокудра, ніжна і, хоча вже двічі розлучена, з добре збереженим обличчям і поглядом дівчини.

Її вітали голосними вигуками, називаючи «божественною Августою». Ніколи в житті Лігія не бачила такої краси і ледве вірила своїм очам – адже Поппея Сабіна була однією з найрозпусніших жінок у Римі. Лігія чула від Помпонії, що Поппея примусила імператора умертвити матір і дружину, про це також говорили гості Авла та слуги; чула, що статуї Поппеї ночами перекидають, чула про написи, за які винуватців карають найжорстокішим чином, але які з'являються щоранку на стінах будинків. А тим часом, коли вона дивилася на цю страшну Поппею, що вважалася серед прихильників Христа втіленням зла та безчестя, їй здавалося, що такий образ може бути в ангелів або інших небесних духів. Лігія була не в змозі відвести погляду від «божественної», й мимоволі з її вуст вирвалося запитання:

– Ах, Марку, чи можливо це?

А він, розігрітий вином і роздратований тим, що стільки всяких перешкод відволікають її увагу від нього та його слів, заперечив:

– Так, вона красива, але ти в сто разів красивіша. Ти себе не знаєш, а то закохалася б сама в себе, як Нарцис. Вона купається в молоці ослиць, а тебе, напевно, скупала Венера в своєму власному молоці. Ні, ти себе не знаєш, ocelle ті! Не дивись на неї. Поглянь на мене, ocelle ті!.. Пригуби свою чашу, а потім я прикладуся до цього місця своїми губами.