Генрик Сенкевич - Quo vadis

Накрито столи було препишно, але розкіш ця не коробила очі, не пригнічувала нікого і видавалася природною ознакою багатства.

Дух веселощів і свободи разом з ароматом фіалок панував у залі. Гості, входячи сюди, відчували, що не нависають над ними ні принука, ні загроза, як це бувало в імператора, де за не досить високу або не досить вдалу похвалу співу чи віршів можна було поплатитися життям. Водночас також, при вигляді вогнів та обвитих плющем глеків, при вигляді вин, які охолоджувалися в посудинах зі снігом, і вишуканих страв розохотилися серця учасників бенкету. Жваво загули розмови, як гуде рій бджіл над квітучою яблунею. Часом тільки переривав їх вибух веселого сміху, часом – гамір похвал, часом – занадто голосний поцілунок, прикладений до білої ручки.

Гості пили вино, схлюпнувши з чаш по кілька крапель безсмертним богам, аби здобути їхнє покровительство і прихильність для господаря. Це нічого, що багато хто не вірив у богів. Цього вимагали звичай і забобони. Петроній, поряд із Евнікою, розмовляв про римські новини, про найновіші розлучення, про любов, про флірт, про перегони, про Спікуля, що останнім часом прославився на арені, та про найновіші книги, які з'явились у Атракта і Сосіїв. Схлюпнувши вино, мовив, що робить це на честь Володарки Кіпру, яка старша й могутніша від усіх богів, єдина лише безсмертна, правічна, всевладна.

Розмова його була, як промінь сонця, який щоразу освітлює інший предмет, або як літній подих вітерцю, що гойдає квіти в саду. Врешті кивнув диригентові, й за знаком забриніли легко цитри, а молоді голоси вторили їм. Потім танцівниці з Коса, землячки Евніки, замиготіли з-під прозорих шат рожевими тілами. Насамкінець єгипетський віщун почав прорікати майбутнє гостям за кольоровими камінцями-оракулами у кришталевій посудині.

А коли вже тих забав мали доста, Петроній, злегка звівшись на своїй сирійській подушці, сказав побіжно:

– Друзі! Вибачте мені, що на бенкеті звертаюся до вас із проханням: нехай кожен з вас прийме від мене в подарунок той кубок, з якого схлюпнув вино на честь богів і на моє благополуччя.

Кубки Петронія сяяли золотом і коштовним камінням, вражали майстерним різьбленням, і, хоча роздавання подарунків було справою звичною в Римі, радість охопила серця учасників бенкету. Одні почали йому дякувати й голосно його вихваляли; інші говорили, що навіть сам Юпітер не вшановував ніколи богів на Олімпі такими подарунками; зрештою були й такі, що вагалися, чи брати подарунок, – так переходила звичну міру його цінність.

А він, піднісши догори муринську чашу, на веселку за сяйвом схожу й воістину безцінну, сказав:

– А ось та, з якої схлюпнув я на честь Володарки Кіпру. Нехай віднині нічиї вуста її не торкнуться й нехай жодна рука на честь іншої богині з неї не схлюпне.

І жбурнув коштовну посудину на посилану ліловими квітами шафрану підлогу, а коли вона розбилася на друзки, сказав, бачачи навколо страшенно здивовані погляди:

– Любі мої, веселіться і не дивуйтеся. Старість, безсилля – сумні супутники останніх літ життя. Але я вам дам добрий приклад і добру пораду: можна, бачите, не чекати, коли надійдуть, піти добровільно, як я й зроблю.

– Що хочеш учинити? – кілька голосів запитали занепокоєно.

– Хочу веселитися, пити вино, слухати музику, дивитися на ці божественні форми, що ви їх біля мене бачите, а потім заснути з увінчаною головою. Я вже попрощався з імператором, тож чи хочете послухати, що йому на прощання написав?

Сказавши це, видобув із-під пурпурового узголів'я табличку й почав читати:

«Знаю, о імператоре, що виглядаєш нетерпляче мого прибуття і що твоє вірне серце друга сумує вдень і вночі за мною. Знаю, що обсипав би мене подарунками, довірив би мені префектуру Преторії, а Тигеллінові б наказав бути тим, для чого створили його боги: сторожем мулів у тих твоїх землях, які ти дістав, отруївши Доміцію. Вибач мені, одначе присягаюся тобі Гадесом і тінями твоєї матері, дружини, брата й Сенеки, що там перебувають, що приїхати до тебе не можу. Життя є великим скарбом, любий мій, я ж із того скарбу вибирати вмів найцінніші коштовності. Але в житті є й такі речі, яких я довше терпіти не зможу. Ох, не думай, будь ласка, буцім уразило мене те, що вбив ти матір, і дружину, і брата, що ти спалив Рим і відправив до Еребу всіх порядних людей у твоїй державі. Ні, мій правнуче Хроноса. Смерть є долею людського стада, від тебе ж інших вчинків годі було сподіватись. Але калічити собі вуха ще довгі роки твоїм співом, бачити твої доміціївські тонкі ноги, що метляються в піррейському танку, слухати твою гру, твої декламації та твої поеми, бідолашний провінційний віршомазе, – ось що над мою силу і збудило бажання померти. Рим затуляє вуха, слухаючи тебе, світ із тебе сміється, я ж за тебе червоніти не хочу, не можу. Виття Цербера, милий мій, хоча подібне до твого співу, менше мені дозолятиме, бо не був йому ніколи другом і за голос його соромитися не мав обов'язку. Бувай здоровий, але не співай, убивай, але не пиши віршів, отруюй, але не танцюй, підпалюй, але не грай на цитрі – цього бажає тобі й цю останню дружню пораду посилає тобі Арбітр елегантності».