Генрик Сенкевич - Quo vadis

І йшов за нагородою як переможець.

Процесія звернула врешті з широкої дороги на вузьку стежку, що вела на схід, до джерела Сальвія. На вересах лежало червоне сонце. Біля джерела центуріон зупинив солдатів, бо час настав.

Але Павло, перекинувши через плече хустку Плавтілли, щоб зав'язати собі нею очі, підвів погляд, який випромінював безмежний спокій, і молився. Так! Час настав, але він бачив перед собою великий зоряний шлях, який вів до неба, і в душі молився тими самими словами, що їх, з усвідомленням своєї виконаної служби та близької кончини, написав раніше: «У боротьбі придатним був, віру зберіг, шлях завершив, наостанок призначено мені вінець правосуддя».

А Рим, як і раніше, безумствував – здавалося, що це місто, яке підкорило світ, починає через брак керівництва руйнуватись од внутрішніх чвар. Ще до того як для апостолів настала остання година, виявлено змову Пізона, а після неї почалася така косовиця найвищих голів у Римі, що тим навіть, хто вбачав бога в Нероні, зрештою видався він богом смерті. Жалоба впала на місто, страх поселився в оселях і в серцях, але портики прикрашалися плющем і квітами, заборонено було виявляти глибокий сум по загиблих. Люди, прокидаючись уранці, задавали собі запитання, чия черга надійде сьогодні. Кортеж привидів із потойбіччя, що тягнувся за імператором, збільшувався з кожним днем.

Пізон поплатився за змову головою, а за ним пішли Сенека і Лукан, Феній Руф і Плавтій Лютеран, і Флавій Сцевін, і Афраній Квінціан, і розпусний співучасник безчинств імператора Туллій Сенеціон, і Прокул, і Арарик, і Авгурин, і Ґрат, і Силан, і Проксум, і Субрій Флав, колись відданий усією душею Нерону, і Сульпіцій Аспер [384]. Одних звела зі світу власна нікчемність, других – боягузтво, третіх – багатство, деяких – сміливість. Імператор, наляканий самою кількістю змовників, оточив міські мури солдатами і тримав місто мовби в облозі, посилаючи щодня центуріонів зі смертними вироками до підозрюваних. Приречені низькопоклонничали ще в листах, повних лестощів, дякуючи імператорові за вирок і заповідаючи йому частину майна, аби решту врятувати для дітей. Здавалося врешті-решт, що Нерон навмисно переходить усі межі, щоб переконатися, до чого спідлилися люди і як довго терпітимуть його криваве володарювання. За змовниками стратили їхніх родичів, друзів і навіть просто знайомих. Мешканці чудових, споруджених після пожежі будинків, виходячи на вулицю, були впевнені, що побачать цілі низки похоронних процесій. Помпей, Корнелій Марціал, Флавій Непот і Стацій Доміцій [385]загинули, звинувачені в недостатній любові до імператора; Новій Приск – як друг Сенеки; Руфрія Криспіна позбавили права на вогонь і воду за те, що колись був чоловіком Поппеї. Великого Тразею звела зі світу доброчесність, багато хто поплатився життям через шляхетне походження, навіть Поппея стала жертвою хвилинного спалаху гніву імператора.

А сенат плазував перед жахливим владикою, споруджував на його честь храми, давав обітниці за його голос, увінчував його статуї та призначав йому жерців, як богові. Сенатори із дрожем у душі йшли на Палатин, аби вихваляти спів «Періодонікія» й безумствувати з ним разом на оргіях серед оголених тіл, вина та квітів.

А тим часом знизу, із ґрунту, просякнутого кров'ю і слізьми, тихо, але неухильно підіймалися вруна із зерна, посіяного Петром.

Вініцій – Петронію:

«Знаємо й тут, carissime, що діється в Римі, а чого не знаємо, те нам повідомляють твої листи. Коли кидаєш камінь у воду, хвилі розходяться все далі й далі колами, тож така хвиля безумства й злоби дійшла з Палатину аж до нас. По дорозі до Греції побував тут посланий імператором Каррінат, який пограбував міста і храми, щоб поповнити порожню казну. Ціною поту і сліз людських будується в Римі Золотий палац. Можливо, світ не бачив досі такого будинку, але ж не бачив і таких кривд. Ти ж бо знаєш Карріната. Подібним до нього був Хілон, аж поки смертю спокутував своє життя. Але до найближчих поселень не дійшли його люди, може, тому, що немає тут ні храмів, ні скарбів. Питаєш, чи ми в безпеці? Відповім тільки, що про нас забули, і нехай цього тобі вистачить. У цю хвилину з портика, під яким пишу, бачу нашу спокійну затоку, а на ній Урса в човні, що запускає сіть у світлу воду. Дружина моя біля мене пряде червону вовну, а в садах під тінню мигдальних дерев співають наші раби. О, що за спокій, carissime, і яке цілковите забуття колишніх тривог і страждань! Але це не Парки, як пишеш ти, прядуть солодку нитку нашого життя, це благословляє нас Христос, любий наш Бог і Спаситель. Скорбота і сльози знайомі нам, бо наше вчення велить нам оплакувати чужу недолю, але навіть і в тих сльозах таїться незнана вами розрада, що колись, як сплине час життя нашого, зустрінемо всіх дорогих нам загиблих і тих, кому ще доведеться накласти головою за істину Божу. Для нас Петро й Павло не померли, а народились у славі. Душі наші бачать їх і, коли очі плачуть, серця веселяться їхніми веселощами. О так, любий, щасливі ми таким щастям, якого ніщо зруйнувати не зможе, позаяк смерть, яка для вас є завершенням усього, для нас буде тільки переходом до ще більшого спокою, більшого кохання, більшої радості.