Жан-Жак Руссо - Сповідь

Під час цієї поїздки у Веве, блукаючи чудовим узбережжям, я вдавався до найсолодшої меланхолії, серце моє палко поривалося до незліченних невинних радощів, я розчулювався, зітхав і плакав, як дитина. Скільки разів я зупинявся, щоб наплакатись уволю, і, сівши на великий камінь, дивився, як мої сльози падають у воду!

У Веве я зупинився в готелі «Ключ» і за два дні, які прожив там, нікого не бачачи, перейнявся до цього міста такою любов’ю, яка супроводжувала мене в усіх моїх мандрах і змусила мене врешті-решт оселити там героїв свого роману. Я охоче сказав би людям зі смаком і чуттєвим серцем: «Їдьте у Веве, відвідайте його околиці, помилуйтеся краєвидами, покатайтеся озером і щиро скажіть – хіба не сама природа створила цю мальовничу місцевість для таких людей, як Юлія, Клара і Сен-Пре? [56]Але не шукайте їх там».

Повертаюся до своєї розповіді.

Оскільки я був католиком і видавав себе за такого, я відкрито і не соромлячись дотримувався того культу, який сповідував. У неділю, якщо була година, я ходив на месу в Ассан, за два льє від Лозанни. Зазвичай я проходив цей шлях разом з іншими католиками, найчастіше з одним паризьким вишивальником, ім’я котрого вже не пам’ятаю. Це був не такий «парижанин», як я, а справжній парижанин з Парижа, архіпарижанин, людина надзвичайно добродушна. Він так любив свою батьківщину, що ні хвилини не сумнівався в тому, що я саме звідти, ніби побоюючись проминути добру нагоду поговорити про неї.

До речі, у пана де Круза, повітового судді, був садівник, теж із Парижа, не менш люб’язний, і він вважав славу своєї батьківщини скомпрометованою тим, що хтось видає себе за її сина, коли він зовсім не має честі ним бути. Він розпитував мене з виглядом людини, впевненої, що спіймає мене на якійсь помилці, і потім лукаво посміхався. Якось він запитав мене, що є чудового в Новому Ринку. Можна собі уявити, як мусив я брехати. Проживши в Парижі двадцять років, я повинен був би знати місто; проте, якби мені й тепер поставили те саме питання, я заледве зміг би на нього відповісти, відтак легко можна було б зробити висновок, що я ніколи не бував у Парижі. Ось так, навіть чуючи правду, люди обманюються, ґрунтуючись на фальшивих засновках!

Не можу сказати точно, скільки часу я прожив у Лозанні. Я не зберіг про це місто ніяких особливо яскравих спогадів. Знаю лише, що, не знайшовши там заробітку, я вирушив до Невшателя і перебув там зиму. У цьому місті мені більше пощастило: у мене знайшлись учениці, і я заробив достатньо для того, щоб розплатитися з моїм добрим другом Перроте, який чесно переслав мені мої скромні пожитки, хоча я йому заборгував чималеньку суму.

Я поступово вчився музики, викладаючи її. Жив я тихим життям; розсудлива людина могла б ним удовольнитися, але моє неспокійне серце вимагало іншого. Щонеділі й у вільні години в інші дні я прогулювався навколишніми полями і лісами, блукаючи без певної мети, мріючи і зітхаючи й повертаючись у місто аж надвечір. Одного разу в Будрі я зайшов пообідати до якогось шинку. Там я побачив довгобородого чоловіка в ліловій сутані грецького крою, в хутряній шапці, зі шляхетним обличчям і доброю манерою триматися. Його заледве розуміли, оскільки він говорив якимсь майже незрозумілим наріччям, дещо схожим на італійську мову. Лише я розумів майже все, що він говорив, із шинкарем і місцевими жителями йому доводилось спілкуватися за допомогою знаків. Я сказав йому кілька слів по-італійськи, які він чудово зрозумів. Він устав і палко обійняв мене. Ми познайомились, і з того часу я став його перекладачем. Його обід був повноцінний, мій – злиденний, він запросив мене розділити з ним його трапезу, і я не став церемонитись. Ми пили, розмовляли і швидко подружилися. Відтоді ми стали нерозлучні.

Мій новий знайомий виявися грецьким прелатом і єрусалимським архімандритом, йому було доручено зібрати в Європі пожертви на відновлення Святого Гробу Господнього. Він показав мені красиві патенти від цариці та імператора, а також від багатьох інших коронованих осіб. Він був задоволений тим, що йому вже вдалося зібрати, але в Німеччині він зіткнувся з неймовірними труднощами. Не розуміючи ні слова по-німецьки, по-французьки і по-латині і знаючи лише грецьку, турецьку і французьку мови, він не зібрав багато грошей у цій країні. Він запропонував мені супроводжувати його, ставши його секретарем і перекладачем. Незважаючи на те, що мій недавно куплений ліловий сюртук непогано підходив до моєї нової посади, я все ж таки не скидався на забезпечену людину. Він вирішив, що вмовити мене буде неважко, і не помилився. Ми швидко дійшли згоди. Я нічого не вимагав, а він багато обіцяв. Без будь-якої поруки чи гарантії, зовсім не знаючи його, я довірився йому, і вже наступного дня ми вирушили в дорогу до Єрусалиму.