Жан-Жак Руссо - Сповідь

Я жив дуже сутужно. Наслідки такого дебюту не могли зробити моє перебування в Лозанні надто приємним. Учні не сунули до мене хмарою, у мене не було жодної учениці, а містяни зовсім не звертались до мене. Я навчав двох-трьох німців, чия тупість дорівнювала моєму невігластву, вони наганяли на мене страшенну нудьгу і не стали великими музикантами в моїх руках. Мене запросили лише до одного дому, де дівчинка – справжнє гадюченя – бавилася тим, що показувала мені різні музичні твори, в яких я не міг розібрати жодної ноти, після чого лукаво співала їх у присутності пана вчителя, щоб показати йому, як це виконується. Я так погано вмів читати ноти з аркуша, що під час вищезгаданого блискучого концерту не мав змоги слідкувати за виконанням музикантів і не міг переконатися, чи справді вони грають те, що стоїть у мене перед очима і що я сам написав.

Серед стількох принижень я втішався новинами, які отримував час від часу від двох чарівних подруг. Я завжди знаходив у жінках велику розраду. Ніщо так не пом’якшувало мого відчаю у знегодах і невдачах, як думка про те, що мені співчуває яка-небудь мила жінка. Проте наше листування незабаром урвалося і більше вже не поновлювалось, а винен у цьому був я сам. Переїхавши на нове місце, я не повідомив їм своєї адреси і, змушений обставинами постійно думати про себе, невдовзі остаточно забув про них.

Уже давно не говорив я нічого про мою бідолашну матусю, але читач помилиться, якщо подумає, що я її теж забув. Я не припиняв думати про неї, мріяв знову зустріти її, і не лише через нужду, а й за потребою серця. Моя палка й ніжна прихильність до неї зовсім не заважала мені закохуватися в інших, але інакше. Жіноча краса завжди пробуджувала у мені ніжні почуття, але в інших жінках ці почуття дорожили лише красою і не змогли б її пережити, тоді як матуся могла постаріти, стати потворною, а моя ніжність до неї нітрохи не зменшилася б. Моє серце цілком перенесло на її особу те почуття, яке спочатку пробудилося в мені її зовнішністю, і яка б зміна в ній не відбулася, аби лиш вона залишалася сама собою, мої почуття до неї не могли б змінитися. Я добре знаю, що зобов’язаний їй вдячністю, але, правду кажучи, я про це й не думаю. Хоч би що там робила вона для мене, мені це було байдуже. Я кохав її не з відчуття обов’язку, не з користі, не для годиться, а лише тому, що був народжений для кохання до неї. Коли я закохувався в яку-небудь іншу жінку, це, признаюся, до певної міри захоплювало мене, і я рідше згадував матусю, але думав я про неї все з тим самим задоволенням, і закоханий чи ні, згадуючи про неї, я завжди відчував, що в розлуці з нею для мене не може бути справжнього щастя.

Не маючи від неї так довго ніяких звісток, я все-таки не вірив, що втратив її назавжди, або що вона могла мене забути. Я говорив собі: рано чи пізно вона дізнається про мої поневіряння і сповістить про себе; я певен, що знову знайду її. А поки що для мене вже було радістю жити в її країні, ходити вулицями, якими ходила вона, повз будинки, де вона жила. Я керувався лише здогадками, оскільки одним з моїх безглуздих дивацтв було те, що я не наважувався без крайньої потреби ні запитати про неї, ані вимовити її ім’я. Мені здавалося, що називаючи її, я відкриваю свої почуття до неї, що мої вуста видають таємницю мого серця, що я до певної міри компрометую її. Я навіть думаю, що до цього домішувався страх, як би мені не сказали про неї чогось поганого. Про її вчинок говорили багато, але небагато – про її поведінку. Боячись почути те, що мені не сподобається, я волів не говорити про неї зовсім.

Оскільки учні відбирали у мене багато часу, а її рідне місто було всього за чотири льє від Лозанни, я вирушив туди на триденну прогулянку, протягом якої мене не покидало відчуття найсолодшого хвилювання. Вигляд Женевського озера та його чудових берегів завжди мав для мене особливу привабливу силу, якої не беруся пояснити і яка залежить не лише від краси пейзажу, але ще від чогось більш хвилюючого і зворушливого. Щоразу, наближаючись до кантону Во, я знову переживаю якесь складне почуття, що породжується спогадами про пані де Варенс, яка там народилася, про мого батька, який там жив, про мадемуазель де Вюльсон, якій я віддав перші пориви свого серця, про багато розважальних прогулянок мого дитинства і, як мені здається, щось іще, сокровенніше і сильніше, ніж усе це. Коли палке прагнення до щасливого й безтурботного життя, для якого я створений і яке ніяк не дається мені, розпалює мою уяву, воно завжди лине до кантону Во, до чарівних сіл на березі озера. Мені потрібний сад на березі саме цього, а не якогось іншого озера, а ще вірний друг, мила серцю жінка, корова і маленький човен. Я зможу натішитися цілковитим земним щастям, аж коли володітиму всім цим. Мені самому смішна наївність, з якою я кілька разів прямував туди для того лише, щоб знайти там це уявне щастя. Я завжди дивувався, коли виявляв у тамтешніх жителів, особливо у жінок, характер, зовсім не схожий на те, до чого я прагнув. Якою невідповідністю здавалося це мені! Країна і її мешканці завжди здавались мені не створеними одне для одного.