Жан-Жак Руссо - Сповідь

Поки тривали всі ці безглузді балачки і дні проходили в спорах, у бурмотінні молитов і в неробстві, зі мною трапилася одна невелика, але досить прикра пригода, яка заледве не закінчилася для мене досить сумно.

Немає на світі такої ницої душі і такого варварського серця, які були б зовсім не підвладні ніжним почуттям. Один з двох бандитів, що називали себе маврами, прихилився до мене. Він охоче заводив зі мною мову, теревенячи своєю каліченою французькою мовою, робив мені різні дрібні послуги, іноді ділився своєю вечерею і раз у раз поривався обіймати і цілувати мене з якоюсь дивною палкістю, що страшенно мене бентежила. Хоча я і лякався, певна річ, його чорного обличчя, прикрашеного довгим шрамом, і його палаючих очей, погляд яких здавався радше лютим, аніж ніжним, але я терпів усі ці поцілунки, кажучи собі: «Недобре відштовхувати нещасного, який так дуже прикипів до мене серцем». Поступово він переходив до більш нескромного поводження зі мною і часом звертався до мене з такими своєрідними словами, що я ладний був повірити в те, що у бідолахи глузд за розум завертає. Якось увечері він намагався лягти спати в моє ліжко разом зі мною. Я заперечував, сказавши, що моє ліжко надто вузьке для двох. Тоді він став упрошувати мене лягти спати в його ліжко. Я знову відмовився, бо цей нещасний був такий неохайний і так дуже смердів жованим тютюном, що мене починало нудити.

Другого дня, досить рано вранці, ми опинилися наодинці в залі зібрань. Він знову почав свої ласки, причому з такою палкістю, що страшенно налякав мене. Нарешті, він перейшов до найобурливіших вільностей і намагався змусити мене, заволодівши моєю рукою, робити те ж саме з ним. Я скрикнув, вирвався і відскочив од нього. Не виявляючи ні обурення, ні гніву, бо я не мав найменшого уявлення про те, що відбувалося, я висловив при цьому своє здивування та огиду так енергійно, що він відчепився від мене. Але в останні хвилини його біснувань я побачив, як щось біле і клейке, від вигляду чого мені стало погано, полетіло до каміна і впало на підлогу. Приголомшений, схвильований і наляканий більше, ніж коли-небудь у житті, я кинувся на балкон, готовий знепритомніти.

Я не розумів, що коїлося з цим бідолашним, і думав, що його уразив епілептичний чи який-небудь ще жахливіший напад. Я і справді не уявляю нічого потворнішого для стороннього спостерігача, ніж усі ці непристойні й брудні рухи та жахливий вираз обличчя, пойнятого найгрубішою хіттю. Ніколи мені не доводилося бачити іншого чоловіка в подібному стані, але якщо всі ми саме так і виглядаємо у хвилини пристрасті, то жінки, мабуть, дивляться на нас надто закоханими очима, якщо при цьому не жахаються нас.

Я помчав щодуху розповісти всім про те, що зі мною трапилося. Наша стара управителька веліла мені мовчати, але я бачив, що моя історія її дуже розсердила, і чув, як вона бурчить крізь зуби: Can maledet! Brutta bestia! [28]Не розуміючи, чому я маю мовчати, я розпатякував і далі, незважаючи на заборону, і напатякав стільки, що наступного дня один з наших керівників прийшов спозаранку задати мені добрячу нагінку, звинувативши мене в тому, що я ганьблю честь святого дому і роблю багато галасу даремно.

Висловлюючи свій осуд, він пояснював мені багато що, чого я не знав, але при цьому він зовсім не думав, що освічує мене, позаяк був переконаний, що я опирався, чудово розуміючи, чого від мене хочуть, але не бажаючи погоджуватися. Він без вагань заявив мені, що це така сама заборонена справа, як розпуста, але що не варто було аж так нервувати лише через те, що мене вважають привабливим. Він щиро розповів, що й сам, коли був юний, сподобився подібної ж честі і, втративши від здивування здатність чинити опір, зрештою не знайшов у тому, що сталося, нічого жахливого. Він дійшов у своїй безсоромності до того, що назвав речі своїми іменами, і, подумавши, ніби причиною моєї незгоди був страх болю, запевнив мене, що боявся я даремно, і що не слід було хвилюватися через дурниці.

Я слухав цього нечестивця з тим більшим подивом, що старався він не ради себе, а ніби настановляючи мене для мого ж добра. Справа здавалася йому такою простою, що він навіть не намагався усамітнитися зі мною. При нашій розмові був інший церковник, якого все це бентежило так само мало, як і його самого. Такий природний тон так мене вразив, що я повірив, ніби йдеться про якийсь загальноприйнятий звичай, про який я не мав раніше нагоди дізнатися. Тому я слухав його без гніву, хоча і не без огиди. Картина того, що з ним відбулося, а точніше, того, що я бачив сам, так дуже вкарбувалася в мою пам’ять, що на саму лише згадку про неї мені знову ставало погано. Хоча нічого більше про це я не знав, але моя огида до того, що сталося, поширилася і на захисника події. Я не зумів приховати її так, щоб він не помітив поганих наслідків своїх повчань. Кинувши на мене дуже непривітний погляд, він з того часу не пропускав нагоди зробити моє перебування в притулку якомога неприємнішим. Йому це так успішно вдавалося, що, бачачи лише один шлях звідти вийти, я поквапився ступити на нього з такою ж ревністю, з якою доти намагався з нього збочити.