Жан-Жак Руссо - Сповідь

Отже, я був настільки релігійний, наскільки могла бути релігійною дитина мого віку. Я був навіть більш релігійний, бо навіщо приховувати те, що я думаю? Моє дитинство не було дитинством дитини, бо я почував і думав, як дорослий. Лише з віком я повернувся до категорії звичайних людей, при народженні ж я вийшов з неї. Читач посміється, бачачи, з якою скромністю я величаю себе чудо-дитиною. Сміх сміхом, але знайдіть мені іншу дитину, яка в шість років захоплюється і зачитується романами, заливаючись над ними гарячими сльозами. Знайдіть мені таку дитину, і я визнаю сміхотворність свого марнославства і свою неправоту.

Тому, сказавши, що дітям не треба навіть говорити про релігію, якщо хочуть, щоб вони зробилися потім релігійними, і що вони нездатні пізнати Бога навіть по-нашому, – я здобув своє почуття зі своїх спостережень, а не з власного досвіду (адже я знав, що останній нікого не переконає). Знайдіть шестирічних Жан-Жаків Руссо і говоріть з ними про Бога в сім років; повторюю, ви нічим не ризикуєте.

Я думаю, читач розуміє, що і для дитини, і для дорослої людини бути релігійним означає дотримуватися того віросповідання, в якому вона народилася. Іноді від догматів релігії щось віднімається, рідше – щось до них додається. Догматична віра є плід виховання. Незалежно від цього принципу, який пов’язував мене з вірою батьків, я засвоїв особливу огиду до католицизму, властиву нашому місту. Нам подавали його як найжахливіше ідолопоклонство, а католицьке духівництво малювали в найчорніших фарбах. Це почуття заходило в мені так далеко, що довгий час, побачивши внутрішнє оздоблення церкви, зустрівши священика в стихарі чи зачувши дзвіночок під час церковної ходи, я здригався від жаху і страху. Згодом це почуття залишило мене в містах, але часто поверталося в сільських парафіях, більше схожих на ті, де я переживав це почуття раніше. Але по правді кажучи, це враження дивно суперечило спогаду про ласкаве поводження священиків з околиць Женеви з міськими дітьми. Дзвін дзвіночка перед причастям лякав мене, а благовіст до обідні та вечерні нагадував про смачний обід, полуденок, про свіже масло, фрукти і чудові молочні продукти. Прекрасний обід у пана де Понвера також справив на мене велике враження. Тому мене легко приголомшувало все це.

Дивлячись на папізм як на щось, пов’язане лише з розвагами і ласощами, я легко звик до думки про життя в католицизмі. Проте думка про урочисте прийняття цієї релігії являлася мені лише невиразно, а зречення бачилося подією якогось далекого майбутнього. Але тепер стало вже неможливим обманювати себе й далі. Я з жахом зрозумів, що прийняв на себе цілком певні зобов’язання, побачив і їх неминучі наслідки. Майбутні неофіти, що оточували мене, жодним чином не могли додати мені мужності своїм прикладом. Я не міг приховати від себе, що ставав на один щабель з продажними бандитами, готуючись до майбутньої святої справи. Попри молодість, я все ж таки розумів, що хоч яка б релігія була істинною, я збирався за гроші відректися від своєї власної, і навіть якщо зроблю правильний вибір, то глибоко в серці збрешу Святому Духу і заслужу людську зневагу. Що більше я про це думав, то дужче гнівався на себе і нарікав на долю, яка мене до цього довела, ніби не своїми власними руками я приготував собі таку долю. Часом ці думки так захоплювали мене, що я утік би, якби знайшов лазівку на волю. Але втеча здавалася неможливою, і моя рішучість протрималася недовго.

З нею боролося надто багато таємних бажань. Проти втечі мене настроювали вперте небажання повертатися до Женеви, сором, сама трудність переходу через гори, страх опинитися далеко від батьківщини без друзів і без коштів для існування, – все це змушувало мене дивитися на докори сумління як на запізніле каяття. Дорікаючи собі у скоєному, я тим самим намагався пробачити собі за те, що ще тільки збирався зробити. Перебільшуючи минулі гріхи, я дивився на майбутні як на їх неминучий наслідок. Я не говорив собі: «Ще нічого не зроблено, і, якщо захочеш, ти можеш залишитися невинним». Я говорив: «Плач за злочином, який зробив тебе винним і тепер вимагає свого завершення».

Знадобилася б рідкісна для мого віку душевна сила, щоб відректися від усього, що я досі обіцяв чи на що дозволяв сподіватися, і порвати ланцюги, якими я сам себе обплутав, твердо і без страху за можливі наслідки заявивши, що хочу зберегти релігію батьків. Але тоді я не мав такої відваги, та й малоймовірно, що мені це вдалося б. Справа зайшла аж надто далеко, щоб відступати. Що дужче я чинив би опір, то наполегливіше постаралися б зламати мою впертість.