Жан-Жак Руссо - Сповідь

Так, у постійній тривозі і незадоволеності всім і самим собою, я дійшов свого шістнадцятиріччя, не люблячи своїх занять, не радіючи своєму віку, не відаючи нічого про предмет бажань, що мучили мене, плачучи невідомо про що, зітхаючи невідомо про кого, ніжно леліючи свої химери і не бачачи навколо себе нічого, гідного їх замінити. Щонеділі після церкви товариші кликали мене розважитися разом з ними. Я охоче ухилявся б, якби міг, але, почавши грати з ними, захоплювався і заходив далі за інших, стаючи непохитним і нестримним. Такий я був завжди. Під час наших заміських прогулянок я йшов уперед, не думаючи про повернення, аж поки мені нагадували про це інші. Двічі мені доводилося опинятися таким чином перед зачиненою міською брамою. Зрозуміло, як мені діставалося наступного дня, а вдруге мені обіцяли такий прийом у разі повторення, що я вирішив більше не ризикувати.

Але цей такий жахливий третій раз усе ж таки стався. Мою пильність обдурив клятий капітан Мінутолі, який зачиняв свою браму на півгодини раніше за інших. Я повертався з двома товаришами. Не дійшовши півльє до міста, я почув звуки вечірньої зорі, прискорив крок, почув бій барабанів і побіг щодуху. Я здалеку побачив солдатів на посту і, задихаючись, мчався до них так, що серце виплигувало з грудей. Я намагався кричати їм, але груди мені здавило. Було надто пізно. Мені залишалося двадцять кроків, коли я побачив, як піднімають перший міст. Я здригнувся, побачивши в повітрі його жахливі роги, похмурі й фатальні провісники неминучої долі, що чекала на мене з цієї миті.

У першому пориванні відчаю я кинувся на схил, кусаючи землю. Мої товариші лише посміювалися, змирившись зі своїм нещастям. Змирився зі своєю долею і я, але інакше. На цьому самому місці я присягнувся ніколи не повертатися до хазяїна, і наступного ранку, коли після відкриття брами вони повернулися в місто, я розпрощався з ними назавжди, попросивши їх тільки сповістити таємно мого кузена Бернара про ухвалене мною рішення та повідомити його про місце, де ми могли б побачитися з ним востаннє.

Відтоді як я став працювати у гравера, ми бачилися рідше, хоча якийсь час і зустрічалися неділями, але поступово обросли новими звичками і стали бачитися менше. Переконаний, що цим змінам багато в чому сприяла його мати. Він був хлопцем з «верхнього» міста, а я, жалюгідний підмайстер, став просто хлопчиськом із Сен-Жерве. [24]Незважаючи на те, що ми були родичами, ми втратили рівність, і знатися зі мною було принизливо. Одначе наші стосунки не зовсім припинились, і оскільки він був з природи добрий, то слухався часом свого серця, всупереч материнським урокам. Дізнавшись про моє рішення, він примчався, але не для того, щоб відраяти мене чи податися зі мною, а щоб за допомогою невеликих подарунків надати моїй втечі хоч якоїсь приємності, бо мої власні кошти не могли мені дозволити утекти далеко. Між іншим, він подарував мені маленьку шпагу, яка мені дуже сподобалася і яку я доніс аж до Турина, де розлучився з нею через крайню скруту. Що більше я з того часу думав про його поведінку в той критичний момент, то більше переконувався, що він діяв за напученнями своєї матері і, може, свого батька, бо неможливо, щоб сам він не спробував умовити мене залишитися або не захотів піти за мною; але цього не сталося. Він радше підбадьорив мене в моєму намірі, ніж спробував від нього відмовити, і, побачивши мою рішучість, розлучився зі мною без зайвого жалю. Більше ми ніколи не писали одне одному і не бачилися. Шкода: він був по суті добрий, і ми були створені, щоб любити одне одного.

Перш ніж віддатися своїй неминучій долі, дозвольте мені на мить звернути свій погляд на те, що природно чекало б на мене, якби я потрапив до кращого хазяїна. Ніщо так добре не узгоджувалося з моєю вдачею і не могло зробити мене щасливішим, ніж тихе й невідоме становище гарного ремісника, а надто ремісника такого класу, як женевські гравери, наприклад. Це ремесло, достатньо прибуткове, щоб забезпечити заможне існування, і недостатньо прибуткове, щоб розбагатіти, до кінця днів обмежило б моє честолюбство і, залишаючи мені чесне дозвілля для розвитку скромних здібностей, утримало б мене у своїй сфері, не давши ніякого способу вийти за її межі. Маючи досить багату уяву, здатну прикрасити своїми химерами будь-яке становище, уяву достатньо могутню, щоб переносити мене на моє бажання до яких завгодно сфер, я мало турбувався б про те, у якій сфері перебуваю насправді. Хоч би де я був, мені нічого не варто було перенестися до будь-якого надхмарного палацу. Саме вже це показувало, що найпростіше становище, яке породжує найменше суєти і клопоту, найкраще мені й підходило. Я прожив би тихе і мирне життя в лоні своєї релігії, своєї батьківщини, своєї сім’ї і друзів. Таке життя якнайкраще відповідало б моїй вдачі, і я провів би свої дні в одноманітній праці, що відповідала моїм схильностям, у постійному колі близьких мені людей. Я був би добрим християнином і гарним громадянином, добрим батьком родини, добрим другом і гарним працівником – людиною, гідною з усякого погляду. Я любив би своє ремесло і, можливо, склав би честь своєму стану; проживши просте й невідоме, але рівне й спокійне життя, я мирно відійшов би у вічність серед своїх близьких. Безперечно, мене скоро забули б, але принаймні про мене шкодували б, поки пам’ятали.