Denis Diderot - Жак-фаталіст і його пан

– Коли вас і скривдили, то хіба цих кривд не виправлено?

– Не ці кривди спонукали мене до прийняття рішення.

– А що ж?

– Брак покликання, брак волі в моїй обітниці.

– Коли у вас не було покликання, коли вас змушено, чому ви не сказали мені, коли ще був час?

– А що б це мені дало?

– Чому ви не виявили такої твердості, як у тому монастирі?

– Хіба від нас залежить твердість? Перший раз я була тверда, а другий раз була не в собі.

– Чому ви не вдалися до юриста? Чому не протестували? У вас було двадцять чотири години, щоб заявити про відмову.

– Хіба я знала що-небудь про ці формальності? Та якби й знала, то чи спроможна була скористатися з них? Та коли б і була спроможна, то чи змогла б? Хіба ви самі не помітили моєї непритомності? Якщо я візьму вас за свідка, хіба ви заприсягнетесь, що я була при розумі?

– Заприсягнусь.

– Тоді ви, паніматко, а не я, будете присягопорушниця.

– Дитино моя, ви тільки даремно зіб'єте бучу. Схаменіться, заклинаю вас вашими власними інтересами й інтересами монастиря. Такі справи спричиняють скандальні суперечки.

– То не моя буде провина.

– Світські люди лихі. Підуть найгірші здогади про ваш розум, серце, звичаї, подумають…

– Усе, що завгодно.

– Але скажіть мені щиро – якщо ви потай з чогось незадоволені, з чого б то не було, ми доберемо ради.

– Я була й буду незадоволена зі свого стану.

– Невже дух-спокусник, що весь час підступає до нас, жадаючи нас погубити, скористався з надто великої волі, яку ви з недавнього часу маєте, щоб навіяти вам якийсь згубний нахил?

– Ні, паніматко. Ви знаєте, що присягатися мені завжди важко – так от, Богом свідчуся, що серце моє безневинне і в ньому ніколи не було ніякого ганебного почуття.

– Незрозуміла річ!

– Річ дуже зрозуміла, паніматко. У кожного своя вдача, у мене – своя, ви любите монастирське життя, а я ненавиджу; ви дістали від Бога ласку чернечу, а мені її бракує зовсім; ви у світі загинули б, а тут – для вас спасіння, а я тут погублю себе, а у світі сподіваюся на порятунок. Черниця з мене була й буде погана.

– Та чому? Ви свої обов'язки краще за всіх виконуєте.

– Але з мукою і проти бажання.

– Тим більшого ви варті.

– Ніхто краще за мене не знає, чого я варта. А я мушу зізнатися собі, що, скоряючись усьому, я не варта нічого. Мені обридло бути лицеміркою. Роблячи те, що спасає інших, я ненавиджу себе і проклинаю. Одне слово, паніматко, за справжніх черниць я вважаю тих, кого в цій оселі затримує їхній нахил і хто лишився б у ній, коли б і не було навкруги ґрат та мурів. Багато чого мені бракує, щоб до таких належати. Моє тіло тут, а серця немає, воно – по той бік. І коли б треба було вибирати між смертю і довічним монастирем, я б, не вагаючись, померла. Отакі в мене думки.

– Як! Ви без гризоти скидаєте покривало й одіж, яку присвятили Ісусові Христу?

– Так, паніматко, бо вдягла їх без роздуму й волі.

Я відповіла їй дуже стримано, бо серце підказувало мені зовсім інше, воно казало мені: «О, коли вже настане хвилина, щоб подерти їх і викинути геть від себе!» Проте моя відповідь справила на неї гнітюче враження. Вона зблідла, хотіла ще щось сказати, але губи в неї тремтіли. Вона не тямила гаразд, що їй далі говорити. Я великими кроками ходила по келії, а вона скрикнула:

– О Боже мій! Що скажуть наші сестри? О Ісусе! Зглянься на неї! Сестро Сюзанно!

– Що, паніматко?

– Так це вирішено? Ви хочете нас ославити, зробити нас і стати самій осудовиськом людським, погубити себе!

– Я хочу вийти звідси.

– Та коли вам не подобається тільки цей монастир…

– І монастир, і становище, і чернецтво. Я не хочу ув'язнення ні тут, ні деінде.

– Дитино моя, вас нечистий дух полонив. То він хвилює вас, говорить вашими устами й пориває вас. Це суща правда, подивіться, в якому ви стані!

Справді, як скинула на себе очима й побачила, що сукня моя в безладді, нагрудник майже задом наперед одітий, покривало впало на плечі. Мені набридли слова лихої настоятельки, що тільки голосу прибрала ніжного й фальшивого, і я сказала їй прикро:

– Ні, паніматко, ні, я не хочу цієї одежі, не хочу…

Водночас я намагалася поправити покривало, руки мої тремтіли, що більше я силкувалась припорядити його, то гірше робила. Знетерпеливившись, я нагло схопила його, зірвала із себе й лишилась перед настоятелькою з пов'язкою на чолі, розпатлана. Тим часом вона, не знаючи, чи треба їй лишатись, ходила туди й сюди й казала:

– О Ісусе! її полонив нечистий дух, то суща правда… – і лицемірка хрестилася чотками.