Denis Diderot - Жак-фаталіст і його пан

Я сиділа коло однієї молодої черниці, яка любила мене. Я не раз бачила, що вона із жалем поглядала на мене й плакала. Зі мною вона не розмовляла, але, безперечно, страждала. Ризикуючи всім, що могло з того статися, я вирішила довірити їй свій папір. Під час молитви, коли всі черниці поставали навколішки, посхилялися й мов позникали за своїми ситцями, я тихенько видобула папір, подала їй за спиною; вона взяла й сховала на грудях. Це найважливіша послуга, яку вона зробила мені. Але я дістала від неї ще й інших багато: вона упродовж місяців непомітно усувала всі дрібні перешкоди, якими утруднювали мені обов'язки, щоб мати право карати мене: стукала мені у двері, коли був час виходити, виправляла те, що псували, ходила дзвонити й відповідати, коли треба було, з'являлася скрізь, де я мусила бути. Усього цього я не знала.

Добре зробила я, що так розважила! Коли ми виходили з церкви, настоятелька сказала мені:

– Сестро Сюзанно, ідіть за мною…

Я пішла. Потім, спинившись у коридорі коло одних дверей, вона промовила:

– Оце ваша келія, а там житеме сестра Жерома…

Я ввійшла. Вона за мною. Ми обидві мовчки сіли, аж увійшла черниця з одежою, яку поклала на стільця, і настоятелька сказала мені:

– Сестро Сюзанно, роздягніться, уберіться в цей одяг.

Я зробила це при ній. Тим часом вона пильнувала за кожним моїм рухом. Сестра, що принесла мені одежу, стояла на дверях. Вона ввійшла, взяла моє вбрання, як я скинула, вийшла, а за нею настоятелька. Причини цієї процедури мені не сказали, та я й не питала. Тим часом у моїй келії все обшукали, розпороли подушку й матраци, перетрусили все, що тільки можна; пройшли всюди, де я була ходила – до сповідальні, до церкви, до садка, до колодязя, до кам'яної лави. Частину цих пошуків я сама бачила, про решту здогадувалась. Не знайшли нічого, але лишилися певні, що таки є щось. Кілька днів мене й далі вистежували, ходили назирці, заглядали скрізь, але марно. Зрештою, настоятелька надумала, що дізнатися правди можна тільки від мене. Якось зайшла до мене в келію і сказала:

– Сестро Сюзанно, у вас є хиби, але ви не брехатимете. Скажіть же мені правду – що ви зробили з папером, що я дала вам?

– Я вам сказала, паніматко.

– Не може бути, адже ви просили в мене багато паперу, а в сповідальні були лише хвилинку.

– То правда.

– Що ж ви зробили з ним?

– Те, що я казала вам.

– Гаразд, заприсягніться мені святою покорою, в якій ви дали Богові обітницю, що це так, і я повірю вам, не зважаючи ні на що.

– Вам не дозволено, паніматко, вимагати присяги в такій дрібниці, а мені не дозволено давати її. Я не можу заприсягтися.

– Ви дурите мене, сестро Сюзанно, і не знаєте, до чого себе цим призводите. Що ви зробили з папером, що я вам дала?

– Я вже сказала.

– Де він?

– У мене його немає.

– Що ж ви зробили з ним?

– Те, що й роблять з писанням, коли воно вже використане й непотрібне.

– Заприсягніться мені святою покорою, що ви весь папір списали на сповідь і у вас його немає.

– Знову кажу вам, паніматко, що й це справа не важливіша від першої, і я заприсягтися не можу.

– Заприсягніться, – сказала вона, – а то…

– Не заприсягнуся.

– Не заприсягнетесь?

– Ні, паніматко.

– Так ви винні?

– У чому ж я винна?

– В усьому. Немає нічого, у чому б ви не завинили. Ви вихваляли мою попередницю, щоб мене принизити; зневажали звичаї, що вона вивела, й закони, що вона їх скасувала, а я визнала за потрібне відновити; підбурювали всю громаду; порушували правила, чинили розбрат у душах, нехтували всіма обов'язками, примушували мене карати вас і карати тих, кого ви звели, – це мені найтяжче. Я могла б ужити проти вас жорстокіших заходів, але пожаліла вас, гадала, що ви отямитесь, навернетесь до мене душею; ви цього не зробили. У вашому розумі щось недобре діється, у вас є якісь наміри. В інтересах установи я повинна знати їх, і я знатиму, обіцяю вам. Сестро Сюзанно, скажіть мені правду.

– Я сказала її вам.

– Я зараз піду, бійтеся мого повернення. Я сідаю і даю вам хвилину на роздум… Ваші папери, коли вони є…

– У мене їх немає.

– Або присяга, що в них була тільки ваша сповідь.

– Я не можу присягатися…

Вона хвилину помовчала, потім вийшла й повернулася з чотирма своїми фаворитками. Вигляд у них був несамовитий, шалений.

Я кинулася їм до ніг, благала їхнього милосердя. Вони кричали всі разом:

– Ніякого милосердя, паніматко, не давайте зворушити себе – хай віддасть папери або йде з миром. [22] Жорстока двозначність: слово «мир» (лат. pax, фр. раіх) означає також в'язницю в католицьких монастирях.