Роман Іваничук - Сліди на піску

Вирушаю в мандрівку крізь весну, літо й осінь з цікавістю, любов’ю й покаянням.

…На квітнику в моєму городі ще задовго до того, як запанують на ньому білі, рожеві й червоні півонії та розкішні троянди, від пихи й погорди яких поникне все довколишнє квітування, – ранньої провесни, коли ще в розплугах жалюгідно конає зчорнілий сніг, на квітнику, що його плекає моя дружина, відбувається нечуване диво: із землі крізь шар мерзлоти вибризкують рясні сльози переможеної зими – білі, мов снігова пороша, підсніжники; а може, то не зимові сльози, а перший усміх весни?

Від цих ніжних дзвіночків, чистих, як ті дівчатка, що у білих сукеночках ідуть до першого причастя, я не можу відірвати погляду, день у день спостерігаю за ними і шкодую, що так швидко жухнуть вони на сонці, – дитинство природи таке ж швидкоплинне, як і людське, і, мабуть, треба радіти з того, що діти провесни непомітно дорослішають на моїх очах і перемінюються в панни-гіацинти, які вздовж квітникової стежечки вилаштувались одна біля одної, щоб вийти на перший свій квітковий бал у синіх, лілових, рожевих сукнях з буфиками, а навпроти них поставали елеґантні нарциси, вони пильно приглядаються жовтими очками до панянок, вибираючи собі для полонезу дансерку; ще мить – і закохані пари, побравшись за руки, попливуть у танці, й будуть до них із заздрістю приглядатися приземлисті фіалки і бриндуші, не запрошені на бал.

Кожного ранку, коли починає пригрівати сонце, виходять з квітника панночки-гіацинти з кавалерами-нарцисами і в зеленій залі під грушкою, що вкрилася бараницею білого цвіту, безтурботно виводять свої хороводи під симфонічну музику джмелів і бджіл…

Та ось стається несподіване лихо: на квітникове поле виходять гордовиті тюльпани, вони зверхньо приглядаються до забав гіацинтів і нарцисів, а ті, помітивши їх, враз розбігаються з танцювальної зали, засоромившись свого скромного вбрання, і стають на свої місця у квітнику; принижені погордою непрошених візитерів, вони в’януть, сохнуть, а потім зовсім зникають.

Тоді тюльпани самовпевнено завойовують квітничок, не відаючи того, що дуже швидко настане пора, коли прийдуть сюди поважні матрони-півонії, а слідом за ними напринджені пані бальзаківського віку – троянди, які не захочуть терпіти поруч вифранчених джиґунів, й, затьмарені їхньою вродою, зверхністю, самозакохані паничі сумно опустять пелюстки… Тільки конваліям, які заснували свою колонію під бузком, не загрожує нічия конкуренція: зібравшись у затінку тісною громадою, вони бенкетують окремо – набираючи у чашечки запашної амброзії, впиваються нею, аж поки не зчахнуть на похміллі серед густотрав’я.

Та найкраще зустрічати провесінь над озером, що пробивається синявою крізь буковий ліс, ніби там, за густим частоколом сивих стовбурів, впало небо в земну розколину і не стало межі між повітрям і водою: здається, що за лісом закінчується світ і нічого далі за ним немає, крім плеса голубизни, і я ще до початку квіткового балу, та й під час нього, вряди-годи вирушаю з барткою до озера.

Провесінь розпочинається з любові. Безсоромно пучнявіють на придорожних каштанах тугі прутні-пуп’янки, вони нестримно розбухають і врешті розриваються від солодкої хіті, а молоді маточки, що обліпили острішкуваті тичинки, нетерпляче ждуть запліднення; клени ж цнотливо прикривають свій цвіт зубчиками лілових листочків, які врешті опадають, не витримавши натуги розцвітання; перші польові квіти, забарвлюючись розмаїтими кольорами, наввипередки кличуть до себе бджіл, які вихопилися з вуликів на розвідини; жовті метелики шаленіють у високості, вилетівши в шлюбний політ; на муравлиних купинах крізь зжухле чатиння пробираються наверх робочі муравлі й шукають поживи для матки, котра десь там, у глибинних коморах, готується стати матір’ю; на стовбурах ясенів застигли, вчепившись за кору, божі коровки, вони повернулися голівками одна до одної й, знайомлячись, ворушать вусиками; у лісі вперто й занудно кує зозуль – він наполягає, просить, свариться доти, поки таки не прилетить до нього самичка; на телеграфному стовпі за крайньою сільською хатою в чепірнатому гнізді накриває лелека свою вірну подругу й лопотить крильми, щоб утриматись на ній у мить незрівнянної радості, а потім довго торохтить дзьобом, не можучи надякуватись коханій за її солодку покору…

Я йду крізь ліс вузькою стежкою, минаю закохану пару, яка сховалася за кущами помолоділого свиду й завмерла в поцілунку – і нікого вони не бачать і не чують нічого, сповнені вщерть бажанням зачати нове життя, і мліють в очікуванні цілковитої самоти; а ген далеко, у прозорому тунелі лісової доріжки віддаляються, тісно притулившись одне до одного, посивілі коханці й поволі зникають у своєму минулому.