Роман Іваничук - Осінні узори

Злий Чорногор наслав хижих звірів перерізати худобу. Заридала людина від болю, але не опустила й тепер рук. Щільно зачинила двері хатини і взялася за ремесло. Тоді Чорногор кинув вогнем на маленьке житло, і воно згоріло дотла.

Переможена людина впала на землю у безмежній тузі й розпуці. Засміявся Чорногор, громом зареготав з утіхи і зійшов подивитися, як умирає його ворог.

Нічого не залишилося в людини, крім крихти надії і маленької гілки в руках. І якраз тоді, коли велетень хотів ступити на тіло переможеного, заговорила гілка, заплакала, заридала, в мелодію перелила ту крихту надії, і розлилася пісня по зворах Бескидів.

Притих вражений чарівник, потім заметушився, кинувся за піснею, щоб убити те останнє, що залишилося в житті людини, ловив її між віттям смерек, вітром шугав за нею по яругах і ніс її перед собою, а спіймати не міг. Вона всюди звучала: тужливо, як шум гілок зламаної смереки, весело, як джерело в скелі. Пісня линула до неба, проривала чорні хмари, сині тумани і була, як гомін гірський, що його не втихомириш, не спиниш.

Лютував Чорногор, карав принишклі дерева за те, що стихли вони, слухаючи пісню людини, ламав скелі, бо серед них пісня лунала голосніше, але вбити її не міг. У безсилій злобі й люті він зупинився на Чорній горі, всі хмари-бовдури і громи-блискавиці зім’яв у жмені, щоб кинути ними востаннє в людину, але пісня лунала все голосніше, а від неї, як від леготу, танули, м’якли градові хмари.

Заслухалися тумани в яругах, птахи вторували дивній мелодії, лагіднішали хижі звірі в барлогах. Людина покоряла піснею все.

Зрозумівши своє безсилля, вперше заплакав Чорногор. Велика сльоза капнула з ока велетня і плеснулась об скелі…

Вірю. У все, що б ти не розказав.

Бо для того, щоб пізнати цей край, треба вірити у казку. Тут люди дійсність окутують у фантазію, реальне й фантастичне сприймають з однаковою впевненістю.

Старий лісник знає, наприклад, що незабаром рубачі перестануть спускати ліс жолобами. Це важко. Дерево треба зрубати, пустити в жолоб, а потім тягти трактором, а то й конем до Черемошу. А буде так: побудують вежі на верхах, а звідти підуть міцні линви на сплав. Такими дорогами йтиме дерево.

Вірю. Буде механізовано експлуатацію лісу.

Старий знає, що до рубачів приходять нявки. Вони співом заманюють рубачів у нетрі, й ті більше не повертаються до своїх колиб. Лісник сам бачив нявку, коли був ще молодим.

І це правда. Я також бачив її на Завуялівській полонині.

У все вірю. Через казку я пізнаю життя.

Вранці вибігаю з низької лісникової хати і на повні груди вдихаю свіже, напоєне запахом хвої повітря. Переді мною розгойдане нечуваним штормом і застигле в одну мить море. Мене заворожує ця дика і могутня краса природи. Хочу бути дужчим, хочу бути велетнем, щоб краще відчути її.

Села не видно. На зелених куполах горбів, притулившись спинами до схилів, то тут, то там видніють з-поза пишних крон черешень латочки гонтових дахів, а подекуди тільки високе вориння виявляє присутність чийогось житла. Біля хат клаптики скопаної землі, а решта багатства – непрохідні ліси й полонини. Чим сильні ці люди? Може, таки тією піснею, яка допомогла їм вистояти перед злими силами природи.

Вчуваю звуки цієї пісні щоранку. Вона вже бринить у моїй душі, народжує слова. Я ще її не знаю, але чую, що вона поруч зі мною – моя пісня про гори. Знайду, спіймаю і розпливусь у ній раннім серпанком по горах, перемінюся в швидкий потік і побіжу, поскачу по каміннях, розіб’юся на водяний пилок на водоспадах або стану жолобцем біля джерела. До мене щодня підходитимуть люди пити воду, щоранку буде цілувати мене дівчина із Завуялівської полонини.

Через казку я пізнаю поезію цих людей.

Я знову на полонині. Мені треба почути пісню, вслухатися в неї. В найпростішому виконанні моєї знайомої вловлю затаєні ноти, серця пісні діткнуся. Зумію, бо знаю, як вона народилася. Я підготовлений до цього.

А тоді створю свою пісню.

Дівчина зустрічає мене радо. Вона сьогодні не розмовляє загадками. Звуть її Оленкою. Наливає в горнятко молока й подає мені. Молоко пахне овечою вовною. Цей запах нагадує мені дитинство. Я ж бо родом з Покуття. Ми з Оленкою майже земляки, нам легко буде порозумітись.

Вона запитує, хто я і звідки. Бачу, як густі брови зводяться від здивування і тут же розпогіднюються.

– І живете там?

– Ні. Тільки інколи приїжджаю.

Теплий полиск померк в очах дівчини, але ненадовго.

– А гуцулки танцюєте? – питає задьористо.