Роман Іваничук - Осінні узори

– Ти – злодій.

Пригадую… Ці два страшні слова тінню, назирці йшли за мною вже довгий час, і знав я, що рано чи пізно вони стануть переді мною, як мої двійники. А тепер, коли вже відбувся суд, коли незримі погляди знайомих відвертаються від мене, схвалюючи вирок, дозвольте мені сказати останнє слово.

Так, я злодій. Я вкрав чуже щастя. Ба ні, чужого щастя я не крав, я тільки на чужому місці будую своє власне. Вислухайте мене. Може, знайдете в моєму вчинку хоч трохи благородства.

Одного осіннього дня сидів я в парку на лавочці. Пливли по небу білі хмаринки, розірвані на клапті, як мої думки. Любо було дивитися на них і бачити в них себе.

Маленька дівчинка в червоному платтячку покинула відерце з пісочком і несміливо підійшла до мене.

– Ти хто така?

– Я сховалася від мами, а…

Пальчиком водила по моєму коліні.

– У тебе новий костюм, а мені мама купить нові черевики.

Простягнула ручку до мого обличчя.

– Які в тебе вуса! – дотикнулась до вусів і опустила раптом ручку. – В тебе лице мокре, ти плачеш?

Тоді я схопив її на руки, ніжно пригорнув і поцілував у рожеві запашні щічки.

– Чия ти?

– Мамина.

– А мама де?

– Там… Я сховалася.

– Вона знайде тебе?

– Знайде.

– А я заберу тебе з собою.

– І маму забереш?

Я здивовано глянув на дівчинку й не відповів.

По алеї швидко йшла молода жінка, оглядалася довкола, кликала:

– Любко! Любочко!

Дівчинка шепнула.

– Сховаймося за кущик.

Я послухався. Ми приклякнули за густими кущиками бузку й пильно приглядалися. Любка, як мишеня, водила хитрими оченятами за голубим платтям своєї мами, затуляла ротик, щоб не засміятись. Я також приглядався через гребінь галузок до молодої жінки, темноволосої, невисокої, із стурбованим обличчям.

– Досить бавитися, Любко, обізвися.

– Мамо, ми тут!

Усмішка тільки на мить розпогодила стурбоване обличчя жінки.

– Що ти тут робиш? Ніколи більше не піду в парк з тобою!

Тоді мала випурхнула гороб’ям і сховала голівку мамі в подолок.

– Не сердься, ми з дядьком…

Я обтрушував пісок зі штанів і винувато розводив руками.

– Пробачте, не встояв перед вашою донечкою.

Мама розсміялася дзвінким дівочим сміхом.

– Вона в мене така! – сказала з гордістю. – Ну, пробачте, нам пора додому.

Я вклонився.

Любка підбігла до мене.

– Дядю, а ти не підеш з нами?

– Любо, як тобі не соромно! – насварила мати. – Іди сюди.

– Але ж мамо, – серйозно розвела мала руками, – дядько казав, що забере мене з собою.

Мати підійшла і рвучко взяла дочку за руку. Ревниво, з болем і образою глянула на мене: «Не смійте, не смійте, в мене й так немало горя». Мабуть, саме через це я взяв малу за другу ручку й сказав:

– Я ж іду з тобою, певно, що так.

Ми йшли мовчки, тільки Любка щебетала за всіх.

– Два такі великі черв’ячки, як твій, мамо, мізинний пальчик, були там. Їх горобці з’їдять, правда? Я хотіла сісти на лавочку, а один хлопчик мене зігнав, каже – тато прийде. Такий хитрий! А тоді я побігла, побігла! Мамо, а з пластиліну можна й хлібики ліпити чи тільки ляльки? А дзиґа зіпсувалась, нам дядько направить, правда? А ти казала, мамо, що великі не плачуть, а дядько плакав…

Мати глянула на мене.

– Це неправда, – кинув я зніяковіло.

– Любка ще не вміє говорити неправди.

– Ні, це просто їй привиділось. Гріло сонце… піт…

– Так, погода сьогодні як улітку, – сказала вона з ноткою приязні в голосі.

Можливо, думка про мою слабість розбудила в ній прихильність до мене – люди люблять бути в горі не самотніми, – жінка почала розмовляти, розпитувати, де живу, чим займаюсь. Я відповідав скупо. Час від часу поглядав на її вигнуті щоки, на чорні брови, що густо збіглись на переніссі, та стурбовані навіть при усмішці очі. Життя вже встигло накласти на неї свою печать, з очей світився нелегко здобутий досвід, і при тому всьому була дуже молодою і вродливою.

Мене цікавило тільки одне питання, чому мала запропонувала взяти й маму до себе. Діти нічого даром не говорять.

– Хто ваш чоловік?

Вона зніяковіла, по обличчю пробігла тінь обурення, повні образливих сліз очі виклично глянули на мене. Я каявся і готовий був вирвати собі язик за таке питання, але було пізно. Може, вона розведена, покритка, у кращому випадку, вдова, але яке це має значення? Моє питання було нетактовне, грубе. Я чекав, що вона мене присоромить, проте почув спокійне:

– Мій чоловік працює з вами… в редакції…

Це мене ще більше здивувало. Чому ж тоді вона так збентежилась?