Делия Стейнберг Гусман - Філософія для життя. Пізнати себе краще

Служіння зазвичай упереджено пов’язують з тяжкою і примусовою працею. Але все навпаки. Це найбільш вільна діяльність людини, якою вона являє свою потребу давати, що вона й робить залюбки й самовіддано, усвідомлюючи, що її дії набувають цінності саме завдяки безкорисливості, якою вона керується.

Те, що страх є головним ворогом на шляху мудрості, нам відомо, але треба в тому впевнитися. Мудрість полягає не в тому, щоб забивати собі голову безвартісними і безкорисними ідеями (саме зі страху чи з полохливості, або із зручності, що є однією з форм страху та полохливості); мудрість – це наука жити, еволюціонувати, ставати твердішим вдачею і впевненішим.

Звісно, для того, щоб осягти мудрість, треба подолати багато незнаних шляхів, треба торувати собі дорогу нетрями досвідчень; боязко плентатися позаду, гадаючи, що так можна уникнути зустрічей з незнаним, означає відкладати на потім справжнє життя, ба гірше, доживати віку в загроженому страхом усвідомленні того, що міг зробити, але не зробив в очікуванні внутрішнього героя, який так і не народився; це означає і далі жити в тенетах затишку й комфортності.

Життя – це скарбниця мудрості, адже щокроку ми вчимося переборювати страх. Мова про твоє життя, про твої кроки. Не бійся.

Хоча дехто розрізняє звагу свідому та звагу інстинктову, ми, як і Платон, вбачаємо тут двоїстість людської натури, причина якої в тому, що індивід не спромігся упорядити самого себе. Якщо є порядок – форма справедливості, – то є і згода між раціональною рефлексією та почуваннями, хай які вони інстинктові.

Коли гору бере інстинкт, то звага обертається нерозважливістю, що наражає людину на зовнішні небезпеки, або вона лише тішить своє марнославство, а відтак наближається радше до поразки, ніж до перемоги. Коли ж гору бере холодний розрахунок, то перед нами постає радше не сміливець, а звичайна байдужа людина. Як ми добре знаємо, в нашому світі двоїстостей байдужість аж ніяк не є чеснотою: хто не відає страху, хто ніколи його не зазнавав, той не годен розрізнити звагу та здатність переборювати страх.

Отож, робимо висновок, що звага є високим почуттям, високим саме тому, що являє себе в дії разом з інтелектом. Звага, – гнів, згідно з Платоном, – що діє на користь інстинктів, є не так звагою, як силою, що проривається з інстинктового.

Гнівлива людина є заручником двійної бухгалтерії. Відтак, примітивніша й грубша складова душі здатна на більше, ніж її тонка і мисляча душа. Те саме стосується й до інших… Втрачаючи контроль над собою, людина узалежнюється від тих, хто вміє скористатися з цієї обставини собі на пожиток. Душа гнівливої людини в чужих руках… Як легко роздратувати холерика аргументами, які змушують його вибухнути гнівом! Як легко відтак переконати його в тому, що усьому виною збіг обставин! Господар становища змусить його повірити, що той сам панує над своїми діями і своїми словами, але все вже вирішено за нього…

Треба вміти опановувати свій гнів, а ще краще змінити його на відвагу. Відвага урухомлює правдешню силу духу, правдешню душу людини. Відвага – це мужність бачити речі такими, якими вони є, гамувати свої почуття, слухати, тлумачити ідеї, обирати вартісне, відкидати непотрібне, діяти справедливо.

Чого ми можемо боятися? Того, чого не знаємо, того, чому ми не годні протистояти. То що тоді таке наш страх, наші сумніви? Невідання, чистісіньке невідання.

Коли ми щось знаємо, коли сяє світло, коли ми бачимо все, що довкола нас і в нас самих, страх і сумніви зникають.

Наш намір – збудити повагу до Природи як такої за її життєдайність та на знак вдячності їй за все: від нашого фізичного існування до надзвичайних послань мудрості, що їх вона звідомляє нам щомиті.

Природа – це не тільки якесь «середовище», декорація, звідки ми беремо найнеобхідніші елементи для існування. Це жива велика істота, яку важко пізнати в її величі та розмаїтості і яка, своєю чергою, містить в собі незліченні форми існування, серед котрих і ми, люди. Неможливо шанувати Природу, маючи себе та деяких інших живих істот за щось окремішнє; мовляв, Природа – це одне, а ми – дещо іншого. Чи належать до неї камені, рослини і тварини, а також незчисленні небесні світи?