Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

За многістю літ побільшиш ціну тієї купівлі, а за малістю літ зменшиш ціну тієї купівлі, бо він продає тобі число літ урожаю [245].

На всю продану землю чи людей, яких продали в кабалу, поширювалося правило, що новий власник зобов’язаний перепродати назад землю чи раба, як тільки в початкового власника чи в проданого в рабство з’являлася можливість відкупити втрачене самому чи з допомогою родичів. А якщо ж він не здатен цього зробити, тоді раб повинен чекати п’ятдесят років і в милосердне літо його відпустять на волю безкоштовно. «А земля не буде продаватися назавжди, бо Моя та земля, бо ви приходьки та осілі в Мене» [246].

Ця фраза дуже точно передає переконання, що нікого з ізраїльтян не можна назавжди позбавити свободи й спадку. І не в останню чергу ця система нагадує нам, що ми не будемо вічними власниками, і поле, яке ми оремо, не наше, а Господа. Літо милосердя ще раз наголошує, що ми тут лише подорожні, і ніщо матеріальне з цього світу нас не врятує, ми нічого з собою не візьмемо, і все, що в нас є, — це лише певний тип оренди. Ми лиш проходимо через цей світ. Матеріальні багатства тут залишаться, тоді як нас уже тут не буде.

Підбирати залишки

Важливою частиною соціального устрою того часу було також право підбирати залишки, що в часи Старого Завіту забезпечувало найбіднішу верству населення принаймні основною стравою. Будь-хто, у чиїй власності було поле, мав за обов’язок не збирати врожай до останньої зернини, а залишити рештки на полі для бідних.

А коли ви будете жати жниво вашої землі, не дожинай краю поля твого, а попадалих колосків жнива твого не будеш збирати, для вбогого та для приходька позоставиш їх. Я Господь, Бог ваш! [247]

Або ж:

Коли будеш жати жниво своє на своїм полі, і забудеш на полі снопа, не вернешся взяти його, він буде приходькові, сироті та вдові, щоб поблагословив тебе Господь, Бог твій, у всім чині твоїх рук [248].

Десятини й рання соціальна мережа

Обов’язком кожного ізраїльтянина було віддавати десяту частину зі всього врожаю. Він мав розуміти, від кого отримав усе своє майно, і цим самим віддячити йому. Якщо мова йшла про врожай, Богові належали перші збори врожаю. Усе, що ізраїльтяни продукували, вони не вважали лише своєю власністю, а кожен десятий сніп віддавали Господу. Ці десять відсотків ішли на храм. А кожного третього року ці десятини розділялися між левитами, вдовами, сиротами та приїжджими [249]. Згодом і в християнській ері церковні інституції багато століть поспіль виконували функцію соціальної мережі.

Тож таким чином в ізраїльтян ми можемо знайти корені не лише традиційно поширеного на заході перерозподілу багатства на користь найбідніших, але й добре обґрунтований концепт економічного регулювання, тісно пов’язаний зі соціальною політикою. Адже в юдаїзмі благодійність сприймається не як прояв доброти, а як обов’язок. Таке суспільство має право регулювати свою економіку так, щоб вона могла компенсувати обов’язок милосердя. «Якщо перед суспільством стоїть обов’язок забезпечити нужденних їжею та речами першої необхідності, дати дах над головою, значить, воно має й моральне право та обов’язок збирати з цією метою у своїх громадян податки. Для виконання цього обов’язку також може регулювати ринок, ціни та боротьбу конкурентів таким чином, щоб захистити інтереси найслабших своїх членів» [250].

Ще один фактор, який посилював соціальну мережу, — це інститут подання милостині та інші прояви жалості щодо бідних. Господь неодноразово нагадував своїм людям через пророків, чого він хоче: «Бо Я милости хочу, а не жертви» [251]. Йшлося про добровільні внески, донор безпосередньо контактував з отримувачем, а отже, знав, кому він дає гроші, кому вони і як потрібні, як він їх використає.

За Мойсеєвими законами, члени родини повинні були попіклуватися про тих, у кого помер годувальник (вдови, сироти). Брат повинен був взяти за дружину вдову по своєму небіжчику-брату. Перший син, який у них народжувався, вважався сином покійного чоловіка, і він догодовував матір на старості. Що цікаво: вдови нічого не успадковували від небіжчиків-чоловіків, і часом їм доводилося після овдовіння повертатися до своїх батьків. У воєнні часи у вдів було право на частину військових трофеїв, а їхні гроші в період загрози зберігалися в храмі, де вони дуже часто й працювали помічницями левитів. По всьому Старому Завіті, і зокрема в книзі Повторення Закону, є згадки про вдів та сиріт. Вони перебувають під особливим Божим захистом і тим, хто до них погано ставиться, загрожує Божий суд.