Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

В одній пісні співається про те, що правила й закони творять поети. Поети (у широкому значенні слова) додають правилам смислу, душу, юристи дають їм форму й букву закону. Так само можемо сказати, що хорошим економістом може стати хороший математик чи чудовий філософ. Здається мені, що ми надто велику роль відводимо юристам та математикам, недооцінюючи поетів та філософів. Ми проміняли надто багато мудрості за точність, надто багато людяності за математизованість. Це нагадує до деталей пробудовану вежу зі слонової кості, яка, однак, стоїть на нестійкій основі з піску. Недаремно в одній притчі говориться про те, що розумний будівельник більше піклується про фундамент, ніж про барокове оформлення куполів веж своєї будівлі. Коли почнеться дощ, храм не розсиплеться, мов будиночок з цукру.

Якщо вже ми заговорили про вежі, чи божевілля наукових мов і нездатність різних спеціальностей порозумітися між собою — це не наслідок того, що вони піднялися до запаморочливих висот, де буває порожньо, й залишили низини, де хай і не такий хороший вид удалечінь, але там живуть люди? Чи перемішування наукових мов не подібне до того, що колись сталося під час будівництва вавилонської вежі? І чи не краще — як часто говорять — мати приблизну правду, ніж точно помилятися?

Якби ми відступилися від своєї зарозумілості й говорили чітко й зрозуміло, були простішими, мабуть, і більше б розуміли одне одного. Трохи краще б усвідомили, як сильно окремі галузі потребують одна одної, щоб будівля була міцною.

Якщо я вже написав про те, від чого нам варто відмовитися, то тепер настав час відповісти на питання, до чого ж нам варто повертатися. І відповідь бачиться така: спуститися зі слонової вавилонської вежі швидше, ніж відбудеться перемішування мов (ніхто нікого й нічого не розуміє).

Надто далеко ми відійшли від принципів моралі, на яких би мала ґрунтуватися економіка. З ланцюга зірвалася й економічна політика, борговий психоз у формі велетенського боргу — результат цього. Перш ніж ми вирушимо шукати нові горизонти, саме час для економічного ретро. Зрештою, коли математик знаходить помилку в розрахунках, він не продовжує їх. Цим самим він помилку ані не приховає, ані не вирішить. Йому потрібно повернутися в точку, де він зробив помилку, виправити її і лише потім рахувати далі. Здається, що наша єдина надія — зробити висновки з цієї кризи. Адже в часи благополуччя немає належного часу для досліджень та рефлексій, а тим більше для якоїсь зміни шляху в дусі початкового значення слова покаяння. Це саме в кризі з’являється правда. Часто у своїй некрасивій голизні (король — голий!), однак і зі всією категоричністю.

Адже ця боргова криза — це не криза споживацька чи економічна. Вона набагато глибша. Нашому часу бракує відчуття міри. Я не закликаю повертатися до природи чи до природного стану речей, не пропоную заперечувати чи відмовлятися від матеріального. Матеріальні речі відіграють свою роль, і це одна з багатьох криниць щастя (проте не єдина, як нам останнім часом здається). Я закликаю до того, щоб ми усвідомили свою насиченість; закликаю вас усвідомити, що ми маємо бути вдячні за те, що маємо. І маємо ми всього справді багато.

Ми настільки багаті та сильні, що в нас немає зовнішніх обмежень. Ми перебороли їх майже всі й довго могли робити все, що нам заманеться. А те, що маючи цю свободу, ми не зробили особливо нічого хорошого, — це доволі сумне відкриття.

Життя — деінде, у нас

Інколи мені здається, що всю історію людства можна підсумувати так: нам необхідно постійно посуватися вперед, щоб ми могли у більш винахідливий спосіб насолоджуватися звичайними радощами життя.

Наші батьки гралися дерев’яними іграшками, як і до цього часу всі покоління до нас. І вони їх так само тішили, як наших дітей тішать іграшки електронні. Однак сучасні діти не гратимуться дерев’яними. Та й нам, дорослим, потрібні дедалі кращі іграшки, книги й теорії, щоб ми могли насолодитися простими життєвими радощами. Наші абстрактні й технічні знання стали прогресивнішими, проте наше розуміння реального життя навколо нас і в нас, здається, лишається незмінним.

Усі ми проживаємо якісь історії, чи то вже це історії для дітей, чи для дорослих. І це ще одна причина, чому ми любимо розповідати. Науковці обмінюються між собою власними теоріями, і, як підкреслює Рой Вайнтрауб, «кожна теорія — це автобіографія» [1035]. Так само як діти, і ми знаємо, що всі історії включно з нашими — це не справжні уособлення світу навколо нас, але все одно вони дуже близькі до нього, їх поєднують зв’язки, яких ми часто просто не вміємо бачити.