Іван Драч - Оріон Золотий. Театр (збірник)

Я з ранку до вечора був серед них.
Все прекрасне для тіла їхнього
І для їхнього духу
Йшло до них з моїх рук…
Моя рука лежала в їх руці,
Мої очі дивились в їхні очі,
Мої сльози текли разом з їх сльозами,
Моя посмішка сонцем сходила
За їх ранковою посмішкою.
Вони були поза світом, поза Станцою,
Вони були зі мною – я був з ними.
Нічого в мене не було —
Ні хати, ні друзів, ні прислуги,
Лише вони були…
Колего, я за вас таки, за вас!

Я чув, як кепкував з вас пашквілянт:
Тримаючи в руках скрипку,
Людина не здатна сподіяти лихе, —
Так каже старовинна мудрість наша,
Сковорода так мовить.
Справжня краса і зло – несумісні.
Я тридцять літ блукав
Майданами і торжищами світу,
Я виніс істину, як пташку, на руках:
Я восхотів Сократом на Русі
Служити – і служив учителем.
Нема достойнішої справи, ніж оця.
Сопілку, флейту, скрипку замість різки.
Світ ловив мене, та не спіймав.
Я ж світу не ловив, але спіймав
Добром своїм. Ніколи і ніде
Добро не можна прищепити силою.
Воно тоді відразу роги виставить.
То будуть роги зла…
Тож я за вас, земляче!

Колего, ви сідайте.
Ви бачите, за вас усі, за вас.
Чи ви, Макаренко, щось маєте супроти!

У мене є одне запитання.
Скажіть, колего і земляче мій,
Чи правда, що ви проти мого принципу
В комуністичнім вихованні:
Повага, та поєднана з вимогливістю?

Коли формулював я другий
Важливий принцип виховання,
Свідомо я не повторив за вами:
«Повага, та поєднана з вимогливістю».
У чому річ, ви скажете?
Я це зробив ось із яких мотивів.
Переконався я не раз, не два
В такій «залежності математичній» —
Коли ви десять раз над вихованцем
Вжили свою безмежну владу,
Аби йому довірою й любов’ю
Повагу до людини прищепити,
То можете один-єдиний раз
Вже щось заборонити вихованцю.
Отож – на десять слів гарячих
Одне холодне, але теж тактовне.
На практиці ж виходить навпаки,
Що десять раз кричать мов навіжені,
І тільки раз по-людськи заговорять.
«Діяльність повинна бути моєю,
Захоплювати мене,
Виходити з моєї душі», —
Колись Ушинський казав.
У Вашій формулі:
«Повага, що поєднана з вимогливістю»,
Багато з педагогів зрозуміли
Лише примат вимогливості.
Навчитись легше вимагати, ніж поважати.
Те, що легше всім,
Те і сприймається всіма
І розуміється само собою.
Чи мав я право
На таку зухвалість?

Не тільки мали право,
Просто – мусили. Ваш досвід – ваше право.
Я бачу, ми в одному казані
Кипіли з вами – це найголовніше,
В огні любові до дітей,
І не абстрактної, а дійової,
Мене ж ви знаєте, як шпетили вони,
Оті, що за дітей, оті, що й вам дошкуляють.
Мені колись казала одна дама:
– Та ви, Макаренко, солдат – не педагог.
Я вірю в те, що ви – полковник царський.
І взагалі, не розумію досі,
Чому так з вами носяться?
Я б взагалі вас до дітей
І на поріг би не пускала!.. —
Хай згинуть заздрісники-пасквілянти!
Тож вашу руку, Вчителю!

Усі великі педагоги, всі,
Всі як один без винятку,
Всі проголошують одні і ті ж
Гуманні істини.
Століття за століттями
Борня іде, одна і та ж, здавалося б:
Та кожному – своя доба.
Та кожному – свої обставини.
І кожен знов до істин повертається,
Старі знов проголошує новими.
Що істина не старіє – відомо,
Лише нових підтверджень потребує.
Доба нова – доба комуністична
Вчить, що добро – до зла непримиренність.
Реальний гуманізм життя нового
У наших творах сонцем палахкоче.
Тож знов доводь і не соромсь повторів,
Лаштуй у лави свіжі аргументи,
Доскіпуйся в старому по-новому,
Щоб істина та істинна була.
Було всім важко.
Хто й коли сказав
Що має бути легко вчителю?!
Тож чисть старі джерела і нові
Тримай тоді, коли вода жива в них.

Болять майбутнім, школо, твої груди —
Нехай святиться твій простий поріг!
Це вчителі, найкращі наші люди,
Готують старт для всіх крутих доріг.
Так, Вчителю, вже істина ця сива,
Хай все в книжках – хіба ж в книжках усе?!
Бо неповторність людська, як росина,
Всеможне сонце в крихточці несе.
Плекає педагог майбутність долі —
Яких за десять, за п’ятнадцять літ
Несе в собі всі долі ясночолі,
Які лиш потім світлом йдуть у світ.
Їм світ несе з майбутніми законами,
Він, педагог, їм еталонить все
І пальцями своїми ніжнотонними
Плекає неповторний їх хосен.
Світ клекотить. Земля йде по орбіті.
А ти зімпровізуй їм свій секрет,
А в цьому, у яснім дитячім світі,
Годинник на п’ятнадцять літ вперед.
Неси, як пташку, мрію їм безсонну,
Щодня їм поклювати дай зерна
І в корінці впізнай шумливу крону,
Щоб в небі вкорінилася вона.
Це вчителі, найкращі наші люди,
Плекають нас для всіх крутих доріг.
Болять майбутнім, школо, твої груди —
Нехай святиться твій простий поріг!