Михайло Загребельний - Сергій Параджанов

«Уперше я проходив практику в Києві у режисера І. Савченка на зйомках фільму «Третій удар» рівно десять років тому. У 1949 році я був дипломником ВДІКу і працював у нього ж у картині «Тарас Шевченко». Після закінчення інституту мене було направлено до Київської студії й зараховано асистентом режисера до знімальної групи «Максимко». Потім я був співпостановником фільму «Андрієш».

Вважаючи, що із спільної роботи важко встановити індивідуальний почерк молодого митця, я не вважав, що маю моральне право подавати заяву до комісії з тарифікації.

Дирекція студії та партбюро витлумачили цей факт по-своєму, вважаючи, що якості працівника залежать від категорії, яку йому було присвоєно. Лише цим, а не якоюсь особистою ворожнечею до мене я можу пояснити те, що у свій час студією було відхилено усі мої пропозиції, як-от «Севастопольський хлопчик», «Казки про Італію», «12 місяців», «Козак Мамай», «Сліпий музикант».

Відстоюючи своє право на працю, я користуюся останньою доступною мені можливістю і на сторінках газети звертаюсь до творчої громадськості студії.

Я прошу розібратися з обставинами, що склалися, бо йдеться не лише про мене.

Усі пам’ятають події останніх років, які стали причиною того, що нас залишили один за одним талановиті молоді режисери – вихованці І. Савченка, людини, яка так багато зробила для української кінематографії. Це не випадковість, це якась зловісна закономірність.

Причина цього криється в тому, що на студії втрачено довіру до людей – сучасне, сміливе, партійне не має нічого спільного з тим сліпим та невиправданим, що ми маємо, й що так дорого обходиться нашому колективу.

Мій учитель І. Савченко не пояснив, як треба писати прохання, він вважав, що митець повинен розмовляти мовою мистецтва. На Київській кіностудії мене позбавлено права голосу, і щоб не сидіти мовчки, я беру в руки перо. Я гордий тим, що мій диплом підписаний і вручений мені людиною, чиє світле ім’я шанується кінематографістами всього світу, чиє ім’я носить наша студія – Олександром Петровичем Довженком…»

У 1957 році Параджанову вдалося зняти ряд документальних та науково-популярних картин – «Наталя Ужвій», «Думка», «Золоті руки». У 1959–1962 роках він знімає художні картини «Перший хлопець», «Квітка на камені», «Українська рапсодія». Не погоджуюсь із тими, хто початок зльоту Параджанова обмежує 1964 роком – появою фільму «Тіні забутих предків». Фільм-портрет «Наталя Ужвій» (1957) про королеву української драми того часу ніколи б не довірили пересічному режисеру.

Сам фільм «Українська рапсодія» виник як відповідь українського кінематографу на придбаний Радянським Союзом фільм «Рапсодія» про видатного скрипаля. Усі були в захваті від цієї стрічки. І раптом згадали, що на одному конкурсі ще до війни українська співачка посіла перше місце. І ось вирішили зняти фільм саме про визнання української культури за кордоном. Зробити цей фільм доручили Параджанову. Він був страшенно гордий цим і пообіцяв, що в цьому фільмі у нього будуть зніматися та співати зовсім незнайомі актори й вокалісти. Про музичний смак Параджанова каже його вибір:

«Жіночий вокал буде виконувати нікому не відома співачка Женя Мірошниченко, чоловічу роль (та вокальну) буде виконувати нікому не відомий актор і вокаліст Юрій Гуляєв…» Київський культуролог В. Скуратівський вважає, що незайве придивитися до тих призабутих у наш час картин. Інакше «біографія Параджанова, яка й без того заганяла у глухий кут шанувальників та ворогів режисера, постає у режимі якогось загадкового первісного зяяння».

У 1962 році Параджанов оселяється в квартирі на сьомому поверсі за сучасною адресою проспект Перемоги, 1. Формально подружжя розлучилося, хоча режисер був категорично проти. Після незаконного арешту Сергія Йосиповича квартиру, порушивши усі писані й неписані закони, забрали, хоча в ній був прописаний неповнолітній Сурен.

Поряд з будинком – універмаг «Україна», навпроти – цирк (поєднується в єдине семантичне поле: український цирк). В будинку – варенична, «тепер кава», куди режисер заходив із вигуками: «Розійдись, іде український буржуазний націоналіст Параджанов!» Завсідники сахалися…

Павло Загребельний залишив фреску про маленьку оселю, де панував дух безтурботності, а я її переклав з української. Там ніколи не було нічого постійного: ні вмеблювання, ні речей, ні людей. Навіть сам Параджанов нібито бував у тій квартирі, але ніби його й не було. Він міг зникати на місяці, роки, несподівано з’являвся, запрошував до себе силу-силенну гостей. Умовляв, вимагав, спокушав, потім так само несподівано зникав. Меблі наче мандрували слідом за своїм господарем. Несподівано з’являлася дерев’яна лава з синагоги, щоб через день-два її замінила козацька лава, на зміну якій приходив бідермаєрівський диван. Стільців у звичному розумінні цього слова там не було ніколи, лише старовинні українські «дзиґли» з грубої деревини, а ще – витончені золочені стільці з палаців польських королів, якась подоба тронів з двоголовими орлами на високих спинках. Спальні у Параджанова, здається, теж ніколи не було. У якійсь із кімнат міг з’явитися матрац, але ця річ ніяким чином не була призначена для сну, лише для розглядання, подивування та замилування. Бо матрац було оббито тканиною, яку вже не знайдеш в жодній частині світу, окрім того, він був набитий кінським волосом з хвостів кінноти мало не самого Тамерлана.