Луїс Лямур - Кід Родело

— Найкраще у місті, — сказав Сем. Він підвівся і пошкандибав попереду їх усередину. — Не можу сказати, що в мене забагато конкурентів.

Виставив пляшку та дві склянки перед ними, подививсь на дівчину.

— А вам, мем, чашечку кави?

— Покажіть, де вона, і я зроблю сама.

— Одразу за дверима, мем. Ви легко знайдете — усе напохваті.

— Ви тут наче корінь конаючого міста, — зауважив чоловік, званий Клінт.

— У нас тут не так уже і самотньо, як то можна подумати. Багато скотарів, часом хто-небудь з отих арізонських рейнджерів… Також золотошукачі, ну й усякі такі.

— Я не думав, що хтось є звідси аж до Затоки.

— Таки нема. У порт Ізабель інколи заходять кораблі по м'ясо. Ото й усе, — він мотнув головою у бік пустелі. — Саме що ні на є забуте Богом місце на землі.

Сем долив у склянки.

— Я тут один на весь дім. Завжди полюбляв компанію, а Денові друзі — то мої друзі, — він поглядав простуватими очима. — У цьому місті небагато комфорту, от у такому, як воно є зараз. А ви ж звідки, містере?

— З Флагстафа, — відповів Клінт.

Джейк поворухнувся і сердито глянув на нього.

— Тут і подивитись нема на що, хіба що ви золото шукаєте, — сказав Сем.

— А чи щось не так, як треба?

— То ваші справи — ви й знаєте.

— То ж то й воно, містере старожиле, — Джейк відсунув свою склянку. — Ходімо, Клінте.

— Ви ще не напились кави.

— То для Нори — Нори Пакстон. Як вона хоче кави, нехай п'є. А я хочу знайти місце, де провести ніч.

— Я краще подивлюсь, чи не потребує леді допомоги, — Сем повернувся до дверей за баром, але Джейк заступив йому шлях.

— Я зроблю це, містере.

Ден Родело сидів дуже спокійно. Він знайшов кухонного стільця біля іншого кінця стойки і сидів там сам-один, тримаючись обік розмови, але утримуючи всіх у полі зору. Він чув голоси з кухні, хоч не розбирав слів.

Нора стояла біля плитки, коли увійшов Джейк Ендрюс.

— Ми хочемо походити навкруги, роздивитися, пошукати оту адобу, — сказав він. — Ми не хочемо зустріти ще когось на цьому шляху, чуєш?

— Зроблю, що вийде.

— До диявола! Можеш бути певна, що вийде в тебе не дуже багато. Я не знаю, що то за чоловік, але він мені не подобається. Він же свіженький — тільки-но з Юми.

Нора Пакстон різко глянула на нього.

— Там сидить Джо Харбін?

— Маєш рацію. Звідки ми знаємо, що отой добродій не є приятелем Джо? Будь обережна.

Коли Джейк вийшов, вона розлила каву по чашках і понесла чашки й кавник до сусідньої кімнати.

Ден Родело стояв. Вона вперше подивилась на нього при світлі; вона не наважувалася придивлятися, поки Джейк Ендрюс та Клінт Уїлсон були поруч.

Це був високий, широкоплечий молодик із рухливими очима, темним худорлявим обличчям і високими вилицями. Добре одягнений, як для людини щойно з в'язниці; мабуть, це той одяг, що був на ньому під час арешту.

— Я краще піду пошукаю, де поспати, — промовив Родело.

— Отак скоро? Прийом тільки починається, — сказала Нора.

— Який прийом?

— Отой, що ми збиралися влаштувати, — вона підсунула чашку до нього, поставила кавник на стіл. — Я приготувала забагато чашок…

Обернувшись, вона побачила на полиці гітару.

— Ви граєте, Семе?

— Трохи… коли нікого нема. Але тут є Ден, він грає чудово. Як щодо того, Дене?

— Не зараз, — відповів Родело.

Тим часом Клінт підійшов до фургона, витяг ліхтар, підійняв скло і підніс сірника до гноту. Перший сірник згас, але другий запалив вогонь, і він опустив скло на місце.

Підійшов Джейк.

— От сюди, я вважаю, — сказав він.

Вони пішли поруч, часом підносячи ліхтаря, щоб придивитися до будинків на другому боці вулиці. Кінець кінцем побачили адобу, якої шукали; двері її були прочинені на кілька дюймів, над дверима висіла підкова; колись вона була прибита як слід, але горішні цвяхи повивалювалися, тож вона перекинулася відкритою частиною до землі.

Джейк завагався — йому це не сподобалося.

— Клінте, подивись-но. Щастя уже вибігло геть. Коли підкова висить отак, щастя завжди вибігає зсередини.

— А чого це має нас хвилювати? Не наша домівка, не наше й щастя. А тобі не все одно, що сталося з тим, хто прибивав цю підкову?

— Може, то знак. Може, то наше щастя пішло геть.

— Не будь отаким клятим дурнем.

Клінт пропхнувся повз нього і увійшов досередини. Це була проста, вибілена кімната з вогнищем; нечисленні меблі складалися з грубого столу, двох стільців та двох ліжок біля дальньої стіни. Клінт знайшов ланцюг із гачком, звисаючий з середньої балки стелі, і почепив на нього ліхтар.