Луїс Лямур - Кід Родело

Родело витер піт з обличчя і обернувся, щоб поглянути назад. Він не бачив нічого, крім танцюючих хвиль тепла, що мерехтіли, закриваючи своїм прозорим серпанком далечінь. Якщо які позаду, то вони десь там, за цими хвилями… Він поїхав далі.

Тільки він сам знав, яку непевну гру розігрує, тільки він міг знати, яка велика ставка та як страшенно він ризикує. Але те, що він робить, має бути зроблене, це неминуче — принаймні для нього. Бо, в кінцевому підсумку, людина має бути вірна перш за все собі, а тут на карту була поставлена не тільки його повага до себе, але й дещо набагато більше.

Він їхав з людьми, які не зупиняться перед убивством, які — він знав — відчувають тільки ненависть до нього, чоловіка, що втрутився у чужі справи.

Ненависть і нерозуміння, Беджер і Харбін, а може, й Ховрашок… кожен з них уб’є його у слушну мить. Вони вб’ють його за флягу або коня, за револьвер — або просто через те, що ненавидять його. В якусь мить Харбін хотів убити його, тому що він надто багато розмовляв із Норою, але Родело знав, що скоро це вже не буде важливо. В останні години кожен буде думати й боротися тільки за своє власне життя. Краса вигорить під пекучим сонцем, і навіть секс обертається в ніщо, коли перед тобою постає обідране криваве обличчя смерті.

Усі вони дещо знали про країну попереду — хто з досвіду, хто з чужих слів. Але тільки Ден Родело знав її добре, та навіть він не знав її досконало.

Ніхто не знав. Ніхто б не схотів залишатися тут досить довго, щоб вивчити її. Було скільки завгодно місць, не гірших за оте, що лежало перед ними.

Вони не мали води вдосталь. А тут було дуже мало водоймищ, та й ті могли містити води не більше, ніж на одну людину, або на людину та її коня.

Родело думав про тих, що їхали попереду. Том Беджер був спокійний, холоднокровний, небезпечний. У Джо Харбіна бували жахливі спалахи гніву; довга, виношена ненависть призводила до раптової миті вбивчого шаленства.

Ховрашок був подібний не стільки до ховраха, скільки до пацюка, що верещить з переляку, якщо його загнати у куток, він буде готовий знищити все, навіть себе. А Нора? Це була загадка. Хто вона? Чому опинилась серед цих людей? Чого прагне? Куди їде?

Він спостерігав за нею. Була у ній якась витонченість, що приводила його у замішання. Ця дівчина, що б там хто не виображував собі, мала інстинкти — а може, й виховання — леді. Мова її була чиста. Нічого від легковажних, часто брутальних розмов отих жінок, що вештаються при кордоні. Ясно, що вона не була дівчиною Джо Харбіна, хоча він і мав плани щодо цього. Тома Беджера вона обурювала, бо являла собою загрозу їхній втечі.

Беджер знав, що вони не можуть дозволити собі везти зайвий вантаж.

Знав, що втеча буде дуже нелегкою справою, і тому неприпустимо, щоб хтось потребував зайвих турбот. Кінець кінцем, Нора — це ще одні вуста, що п’ють воду.

Вони їхали крізь полудневу спеку, нахиливши голови, із пересохлими губами. Кілька разів пили потроху, час від часу зупинялися, щоб намочити губи коням. Міражі зникли, і гори далеко на півдні стали блакитними, а потім пурпуровими. Сонце хилилося до заходу, тіні довшали, каньйони виповнювала й деформувала темрява, зловісна й загрозлива. Небо спалахнуло полум’ям; рідкі обідрані хмаринки облямувало золотом.

Ден Родело обернувся у сідлі і поглянув назад. Там не було нічого. Ані знаку куряви, тільки спокійна краса пустелі після заходу сонця.

Том Беджер притишив ходу коня. Його запорошене обличчя було посмуговане потом.

— Далеко ще до Тінахас-Альтаса? — спитав він.

— Досить далеко, — Родело вказав на невисокі гори, вздовж яких вони їхали. — Ми переберемося через гори отут і спробуємо щастя. Десь там біля Рейвенс-Б’ютта є яма. Інколи в ній є трохи води.

Він поїхав попереду. Шлях не кращий і не гірший, ніж перед тим — ледь помітна кам’яниста стежка завширшки для одного вершника. Вони знайшли водоймище у каньйоні південно-західніше від Рейвенс-Б’ютта. Родело зіскочив на землю.

— На коней не вистачить, — сказав він, — але трохи допоможе.

Він зводив коней до води по одному і повільно одлічував ковтки, поки вони пили, щоб кожного напоїти порівну. Коли коні напилися, у заглибині залишилося води на одну чашку.

Вони покинули Рейвенс-Б’ютт і рушили до півдня пішки, ведучи коней на поводі. Ден Родело вважав, що до Тінахас-Альтаса лишалося десь коло семи миль. Там повинна бути вода, вони зможуть заповнити фляги, а потім напоїти коней знову… Кожна крапля води буде їм потрібна.