Томас Тімайєр - Подих диявола.

Король сидів на червоних оксамитових подушках. Очі в нього були заплющені. Зі схрещеними ногами, у золотій шапочці та шовковій накидці, що приховує верхню частину тулуба, він нагадував статуї Будди, які Оскар бачив у Батавії та Сурабаї. Єдиною відмінністю було те, що король був живим.

Назвати його товстим було б применшенням. Владар був жирним. Він досяг того ступеня ожиріння, коли обриси тіла вже вгадувалися смутно. Руки, ноги, живіт, груди й навіть шия були вкриті численними складками. Шкіра блищала у світлі ламп, немов змащена олією. Руки монарха були складені в ритуальному жесті, що вказувало на те, що він перебуває в глибокій медитації.

Коли мандрівники наблизилися, він розплющив очі. Дималь схилив голову.

— Високоповажний батьку, ваші гості прибули.

— Наші гості? — голос у нього був високим, майже жіночим, і ніяк не підходив до цього масивного тіла.— Це друзі чи вороги, запитуємо ми себе.— Бхамбан опустив руки й кивнув Гумбольдту.— Говори ти.

— Шановний король, запевняю вас, що ми прибули виключно з добрими намірами,— сказав Гумбольдт.

Лінгафон справно виконував свої обов’язки. Можна було помітити всього кілька пауз і затягнутих моментів, але монарха це, здається, не здивувало.

— Те, що людина робить, і те, що вона говорить, дуже відрізняється,— помітив король.— Одні мають чисте серце, але все-таки припускаються помилок. Інші винні, але шануються, як герої. До якої категорії належите ви?

Гумбольдт не відреагував на ці загадкові слова й вів далі:

— Мене звати Карл Фрідріх фон Гумбольдт,— сказав він і простягнув лист Поортвліта.— Я керівник цієї експедиції, і губернатор уповноважив мене зробити певне розслідування.

Бхамбан підніс папір до очей і вивчив букви.

— Друг губернатора. Так, так...

— Не зовсім друг. Скоріше, консультант. Я попросив його постачити мене рекомендаційним листом, тому що неодмінно хотів поговорити з вами.

— Чому?

Гумбольдт відкашлявся.

— Я хотів би отримати дозвіл Вашої Величності досліджувати південну частину вашої країни. Ми хочемо допомогти вам розібратися з цими подіями й повернути країні спокій.

— Чому?

Гумбольдт здивувався.

— Мені здається, ви знаєте, що чутки про те, що у вас відбувається, дійшли й до нас. Увесь світ стурбований.

Оскар очікував почути ще одне «чому?», але монарх, здається, передумав. Він знову подивився на листа і сказав:

— Нам не потрібна ніяка допомога. Це дрібниця. Вашій країні потрібно зайнятися своїми проблемами. А зі своїми ми й самі впораємося.

Його очі мерехтіли у світлі вогнів.

Оскар насупився. У нього з’явилося відчуття, що король бреше.

— А як же повідомлення про дивні створіння, що нападають на ваші села, що спустошують ваші будинки й викрадають ваших підданих? — вів далі Гумбольдт.— Вони не схожі на дрібниці.

— Відтоді, як я запропонував тягти жереб, у нас більше немає проблем,— відповів король.

Гумбольдт знову відкашлявся.

— При всій до вас повазі... Проблема все-таки існує, можливо, не така велика, як раніше. Ви лікуєте тільки симптоми, не звертаючи уваги на саму хворобу. Потрібно докопатися до суті, інакше це ніколи не скінчиться.

— Надайте це мені. Ви нічого не знаєте про цю країну, а беретеся давати мені поради. Не знаю, як до подібного ставляться у вас, але в нас це вважається образою. Ваші наміри, можливо, і добрі, але ми не маємо потреби у вашій допомозі. Удалого повернення додому. Аудієнцію закінчено.

Бхамбан склав руки і знову заплющив очі.

Оскар глянув на Шарлоту, але вона тільки знизала плечима. Вона теж була в здивуванні. Це все? Уся аудієнція? Король відмахнувся від них, як від настирливихмух. Чи передбачав батько, що таке може трапитися?

Гумбольдт не зрушив із місця. Він стояв, спираючись на свій ціпок, і дивився на короля.

За деякий час той розплющив очі. Здавалося, його здивувало, що гості ще тут.

— Іще щось?

— Так, дріб’язок,— відповів Гумбольдт.— Ви отримали мій подарунок?

Оскар зрозумів, що Гумбольдт влучив у яблучко. Обличчя монарха, що за мить до цього виглядало розслабленим і владним, раптом немов скам’яніло. На стиснених кулаках побіліли кісточки пальців.

— Отримали?

— Так,— король уперто підняв підборіддя.— І що?

— Він у вас із собою?

Ніякої реакції.

— Дістаньте.

Повільно й неохоче Бхамбан пошукав за спиною й дістав маленький матер’яний мішечок. Оскар упізнав його. Той самий, що його батько передав Ван Баккену.

— Тепер відкрийте,— голос Гумбольдта дзвенів, як скло. Тепер уже він наказував. Дивно, що король іще не покликав палацову охорону.