Томас Тімайєр - Подих диявола.

— Добре. Щоправда, я вважаю, що це ваша спроба уникнути серйозної суперечки. Хочу взяти з вас обіцянку, що ми ще повернемося до цієї теми.

Гумбольдт насупився.

— Даю слово.

— Дивіться! Там унизу протока! — закричав Оскар.— Я бачу кораблі.

— Це протока Зонд,— пояснив Гумбольдт.— Вона розділяє Суматру та Яву. Ширина її приблизно тридцять кілометрів. Якщо ви подивитеся праворуч, побачите невелике скупчення островів. Це Кракатау. Те, що від нього залишилося,— він передав Оскару підзорну трубу. Від острова залишилися самі фрагменти. Начебто корінь гнилого зуба, що піднімається над водою. Якою ж мала бути сила вибуху, щоб перетворити острів на таке?

— Скільки нам іще летіти? — запитала Лєна.

Гумбольдт указав на південь:

— Батавія там. Бачиш, де узбережжя трохи вигинається вліво? Гадаю, що за півгодини ми будемо на місці. Достатньо часу, щоб усе прибрати й підготувати корабель. Ми ж хочемо справити гарне враження. Усі знають, що робити? Тоді до роботи.

Генерал-губернатор Поортвліт саме намилював підборіддя помазком із борсукового хутра, коли у двері голосно постукали.

— Увійдіть!

З’явилося червоне обличчя з блискучими від поту щоками.

— Вибачте, що турбую, ваша величносте!

— Добрий день, Мартене. Заходь. Я от голюся. Що в тебе?

Мартен де Вріс виявився гладким чоловіком із круглою головою й веснянкуватим носом. Коротко стрижене світле волосся скоріше нагадувало паростки пшениці. Значному черевцю й задишці він завдячував прізвиськом Паровий Казан.

— Справа в тому... взагалі... Буде краще, якщо ви самі все побачите.

Поортвліт насупився.

— Побачу? Що саме?

Мартен квапливо пройшов через кімнату й відчинив вікно.

Будинок генерал-губернатора, немов на зручному спостережному пункті, розташувався на схилі пагорба за містом. Звідси відкривався чудовий вид на дахи та провулки, площі та пожвавлені вулиці. Праворуч розташовувався квартал ткачів і сукноробів. За ними облаштувалися кравці та шевці, ювеліри й кошикарі. Лівіше були крамниці торговців прянощами, чаєм і кавою, ресторани, овочеві ряди й булочні. Ближче до гавані будинки ставали вищими. У величезних складах робота кипіла, немов у вуликах. Сюди доставляли товари, реєстрували, перераховували, перекладали в ящики або мішки, розставляли для зберігання. Раз на тиждень у великій торговельній конторі проходив аукціон, де торговці могли придбати чудові товари з усього світу. В основному купували каву, какао та чай. У Батавії життя вирувало. Прості робітники, заможні торговці, витончені дами, авантюристи, вуличні дівиці й азартні гравці — усім тут знайшлося місце. Місто являло собою справжнє змішання націй. За останні десять років прибуток населення подвоївся. Сюди з усіх кінців землі кинулися люди, сподіваючись розбагатіти. Китайці, японці, британці, французи й німці, не кажучи вже про австралійців, відомих своїм палким темпераментом, регулярно влаштовували бійки в трактирах. У Батавії панував дух авантюризму, і Поортвліт був саме тією людиною, що має холодну голову і тверду руку, щоб усім цим керувати. Мартен указав нагору й вигукнув:

— Ось, ось! Дивіться ж! Дивіться!

Поортвліт витер піну з підборіддя й підійшов до камердинера. Спочатку він нічого не міг розібрати. Світло було занадто яскравим, і потрібен був час, щоб очі звикли. Потім він побачив щось на кшталт темної хмари, що наближалася до них. Неймовірно, але воно летіло проти вітру!

— Що це таке, Мартене? Гігантський птах?

Камердинер похитав головою.

— Занадто компактне, ваша честь. Скоріше, щось на зразок повітряної кулі. Але такої кулі я ще не бачив. Бачите, вона витягнутої форми? Навіть корпус. А праворуч і ліворуч висять дві гондоли з моторами.

Поортвліт насупився. Він відразу зрозумів, що це було.

— Знаєш що, Мартене? Здається, це дирижабль. Зовсім недавно про нього була довга стаття в «Популярній механіці». Нібито над ним працюють відразу в декількох країнах, причому Німеччина лідирує. Я тут подумав...— він замовк. Потім сказав: — Може, телеграфувати в Міністерство закордонних справ Ван Шпруену з приводу того німецького дослідника? Як же його звали?..

— Гумбольдт,— відповів де Вріс.— Карл Фрідріх фон Гумбольдт.

— Правильно.— Поортвліт не відводив погляду від дивного літального апарата.— Коли, на думку Ван Шпруена, потрібно його чекати? Він щось казав про початок квітня.

— Ви подумали, що це жарт.

Поортвліт кивнув.

— Цілком правильно. І досі уважаю. Ніхто не може так швидко подолати половину земної кулі. Але мені вже починає здаватися, що я міг недооцінити цього дослідника.— Він примружився на сонце.— Мартене, звеліть подавати карету. За чверть години я їду в гавань.