Томас Тімайєр - Подих диявола.

Непомітно до нього підійшла Шарлота й теж почала дивитися на забавну парочку.

— Цікаво, правда? Схоже, Вілма його любить.

Оскар витер руки ганчіркою.

— Не розумію, чому.

— Таке вже воно, кохання.

— Кохання? Не сміши мене...

— Я впевнена в цьому,— відповіла Шарлота.— Безмовне кохання. Трошки трагічно. Останнім часом це дуже модно.

Оскар покосився на дівчину.

— Якщо ти натякаєш на Лєну,— сказав він,— то це було просто непорозуміння. Нічого в нас із нею немає, клянуся тобі.

— Не варто клястися,— блиснула вона очима.— Крім того, мене не стосується, що там у вас із Лєною.

— Я ж кажу, що між нами нічого немає. І до того, що вона хотіла потрапити на корабель, я не маю ніякого відношення. Добре все ж таки, що вона залишилася вдома, правда?

— Тепер вона на тебе образиться.

— Швидше за все,— погодився Оскар.— Але мені однаково. Вона звикне жити з тим, що в неї є, і забуде те, чого немає.

«Але якщо й так,— звучав голос у нього в голові,— все-таки тобі була приємною її увага. Будь чесним хоча б сам із собою, якщо вже Шарлоту обманюєш».

Шарлота досить довго мовчала й нарешті сказала:

— Лєна перетворилася на гарну молоду жінку. Вона любить тебе. Я не здивувалася б, якби й тобі вона подобалася.

Оскар схопив її за руку. На пальцях іще залишалися сліди мастила, але Шарлота, схоже, цього не помітила.

— Але мені не потрібна Лєна. Я хочу бути з тобою.

— Чесно?

— Чесно! Клянуся.

«На твоєму місці я був би обережнішим із такими клятвами. Це може дорого коштувати»,— почув він внутрішній голос.

— Замовкни! — прошипів Оскар голосу.

— Що ти сказав?

Оскар відчув, що червоніє.

— Та так, нічого. Сам себе вилаяв за те, що забруднив тебе.

— Ах, це! — Вона знову поринула в міркування, потім сказала: — Дивно. Іноді в мене з’являється таке відчуття, що все проти нас. Щоразу, коли ми вважаємо, що з усім упоралися, виникає нова перешкода.

— Ти теж це помітила? — Юнак кинув ганчірку в ящик з інструментами.— А я вже було вирішив, що це тільки мені здається. Прямо змова вищих сил. Але я вважаю, що все це просто випадковості. Принаймні, я більше не переживатиму через це. Що там видно? Мені потрібно ще перевірити весла, і я готовий. Хочеш, підемо разом?

— Добре. Якщо пообіцяєш, що більше не хапатимеш мене брудними руками.

Вони саме прямували на палубу, коли зіштовхнулися з Елізою. Вигляд у неї був замислений.

— Усе гаразд? — запитав Оскар.

Еліза похитала головою.

— Ні. Я відчула чужу присутність. Відчула страх... непевність… і лють. Це тривало всього лише мить, а потім усе зникло.

Оскар насупився. Можливо, вона прочитала його думки? Відчула його невпевненість і злість? Еліза була родом із Гаїті. На своїй батьківщині вона була чимсь на кшталт чаклунки. Жрицею вуду, як вона сама себе називала. Вона мала незбагненні здібності, в тому числі могла встановлювати зв’язок із людьми на великій відстані. Ні Оскар, ні навіть Гумбольдт не розуміли, як це відбувається, але вона виразно вміла це робити. І неодноразово доводила це під час їхніх пригод.

— Можливо, це Лілієнкрон,— кивнула Шарлота у бік ученого.

Той стояв біля корми й удивлявся вниз. На обличчі його відбивалася ціла гама почуттів.

Однак, жриця не була в цьому впевнена.

— Не знаю,— сказала вона.— Можу заприсягнутися, що це була аура жінки.

Оскар зітхнув.

— Напевно, хтось на землі,— зауважила Шарлота.— Там багато людей.

Еліза знизала плечима:

— Мабуть, пізніше я про це ще дізнаюся. Давайте приєднаємося до нашого вченого. Раптом нам удасться його трохи розвеселити.

— Я згодна,— кивнула Шарлота.— Якщо він не заперечуватиме проти жіночого товариства.

Обидві жінки захихикали й неквапливо попрямували до Лілієнкрона.

Оскар поставив на палубу ящик з інструментами й подивився їм услід. Так, на кораблі складно усамітнитися. А чого ще він очікував? На борту корабля неможливо залишатися на самоті.

— К идай!

Гумбольдт примружився в приціл арбалета. Оскар відпустив пружину, і в небо здійнявся глиняний диск. Він описав широку дугу. Гумбольдт прицілився, затримав подих і натиснув на спусковий гачок. Пролунав свист, потім тріск, і диск розлетівся на тисячу шматочків.

— Чудовий постріл! — вигукнув Оскар.— Ще разок?

— Звісно.

Знову пружина виштовхнула в повітря диск. Але наступна стріла пролетіла повз ціль. Гумбольдт вилаявся й зарядив арбалет утретє. Диск перетворився на хмарку червонуватого пилу.