Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі. Т. 1

Я все це розказую для того, щоб пояснити, що гарячої води у Пуно не вистачало навіть для того, щоб помитися, не те що для прання шкарпеток чи білизни (для тих, хто не знає, відкрию таємницю, що бекпекери під час подорожей зазвичай перуть свої речі просто в душових чи в умивальниках хостелів). Тут також слід згадати, що кілька днів в околицях Куско та на Мачу Пікчу видалися для моєї Експедиції настільки насиченими подіями, що часу на прання просто не лишалося. І це попри те, що буквально на кожному кроці в Куско я натрапляв на яскраві вивіски, де втомленим мандрівникам пропонувалося випрати й випрасувати будь-яку кількість білизни. Зовсім недорого — якихось п’ять нуебо солів за кілограм.

Утім, у Куско ми просто не мали часу на прання. А в Пуно, на превеликий жаль, громадських пралень не було.

Тож ви повинні розуміти, що за останні півтора тижні, які минули відтоді, коли ми залишили пустельну Наску, у нас із Яном назбиралося чимало, м’яко кажучи, не дуже чистого одягу.

Пригадую, колись я читав у одній із книг Антона Санченка, відомого українського мариніста, про те, як моряки перуть свої речі під час довгого плавання. Вони нанизують білизну на вірьовку і кидають її за борт, пропускаючи під днищем корабля. (Це я вам повідав для того, шановні читачі, щоб ви вже потроху починали розуміти, чому так сталося, що я залишив у Перу весь експедиційний запас трусів.)

А тепер повертаємося до наших мандрів…

Рано вранці другого дня у Пуно я та чех вирушали досліджувати Тітікаку. Разом з кількома бекпекерами з «Bothy» ми надумали орендувати прогулянковий катер і попливти спочатку до плавучих островів (даруйте за тавтологію), а потім на «нормальний», не плавучий острів Такіле у центрі озера, де, за словами очевидців, люди ще й досі не знають, що Перу відділилось від Іспанії. Так ось, під час ранкових зборів та приготувань у хостелі Ян ненароком розпакував свій кульок з брудною білизною, на кілька хвилин перетворивши нашу кімнату на газову камеру. Я спочатку ледь не знепритомнів, але, на щастя, встиг вчасно вибігти в коридор, хоча потім ще хвилин двадцять у мене виїдало очі, наче від цибулі, і капітально дряпало в горлі. Свій кульок з брудним шматтям я відкривати не ризикнув. Моє здоров’я цього не витримало б.

— Блін, чувак, нам би десь попрати увесь цей мотлох, — сумно прогугнів Ян, обмотавшись кофтою і похапцем запаковуючи назад свою токсичну білизну.

І тут я, на зло ворогам і на радість мамі, згадую про Антона Санченка і його моряцький метод прання. Я так зрадів, люди, не повірите!

— Яне, — впевнено заявляю, — я знаю, що нам робити! Бери всі лахи з собою — сьогодні ми їх виперемо!

Перемо ми з Яном переважно труси, шкарпетки і майки. Шорти рідше. Бо шорти і кофти постійно носимо на собі. Тож вибравшись зранку з хостелу, ми прихопили з собою два невеликих чорних пакети з брудною білизною.

За півгодини наша дружна компанія з п’яти осіб (ми всі познайомились учора ввечері, б’ючись за місце біля каміну в «Bothy») вже спускалась до пристані. Я досить довго і прискіпливо вибирав човен, поки нарешті спинився на біло-блакитному гостроносому кориті, яке виглядало трохи краще за інші суденця, котрі, за моїми оцінками, навряд чи допливли б далі виходу з гавані Пуно. Корито йменувалося «Алькатрас».

Щойно вступивши на облізлий катер, я покликав шкіпера і спитав, чи не може він дістати нам із Яном мотузку, достатньо довгу, аби пропустити її під днищем «Алькатраса». Доблесний капітан куцого перуанського плавзасобу спочатку здивувався з моєї забаганки, але зрештою виконав прохання. Як кажуть: хто платить, той і замовляє музику.

Приблизно о 6:40 ранку човен відшвартувався від причалу і поплив на схід до виходу з гавані, поволі набираючи швидкість. Я відразу підкликав до себе Яна і пишно представив йому програму заходів для прання нашої білизни. Ян уважно мене вислухав і сказав, що я просто «гігант чєловєчєской мислі» (я нахабно замовчав авторство Антона Санченка, присвоївши собі всі лаври), після чого ми почали натягати на мотузку труси й обв’язувати її шкарпетками. Все, як у книзі написано…

Але я, схоже, щось наплутав, бо в мене все вийшло якось не зовсім так, як у Антона Санченка. Можливо через те, що в озері Тітікака склад води якийсь агресивний, зовсім непридатний для українсько-чеської білизни. Можливо, я не врахував, що малі річкові катери зазвичай плавають набагато швидше, ніж риболовецькі сейнери та траулери. А може, то в них на Тітікаці риба така. Ну голодна, тобто… Хтозна.