* * *
Насправді першим дзвіночком, що провістив майбутню велику подорож, став один маловідомий епізод з мого дитинства, якому спочатку ніхто (і я в тому числі) не надав жодного значення (через що частина писаних нижче подій записана зі спогадів Еда).
Отож, літо 1992-го (а може, 1993-го, я ще малий був, не пам’ятаю), Рівне, Україна
У дитинстві я був незвичайною дитиною. І не вундеркіндом, і не надзвичайною, а просто незвичайною. У ті часи, пригадую, всі інші дітлахи, мої ровесники, мріяли стати шоферами бензовозів або пожежниками. Рідше — лікарями чи артистами. То вже потім стало відомо, що у шоферів руки постійно смердять мастилом і діти на сусіда схожі, а пожежники завжди п’яні й отримують триста гривень зарплатні. Я про таке ніколи не мріяв, бо, кажу ж, був незвичайною дитиною і знав, що коли виросту, не стану ні пожежником, ні шофером, ні лікарем, ні льотчиком, ні якою іншою мацапурою. Я знав, що подорожуватиму. Саме у цьому й проявлялася моя незвичайність.
Довідався я про це одного липневого ранку, коли зненацька відчув усіма фібрами своєї юної, але вже неспокійної душі, що в мені живе необмежений потяг до мандрів та неабиякі бурлацькі здібності. Певна річ, причиною того стало чергове пригодницьке чтиво, яке я надибав у великій батьковій бібліотеці. Книга була старою й потертою (будьте певні, справжні пригодницькі книги мають бути тільки такими) і розповідала про славетного норвезького полярника Фрітьофа Нансена, який свого часу здійснив подорож до Північного полюса, пробувши в льодах Арктики повних три роки. До самого полюса Нансен так і не дійшов, зате наблизився до нього ближче за всіх попередників, заразом довівши, що завдяки сталевій витримці, вірі у свої сили та самоорганізації людина може вижити навіть у найскрутніших обставинах. Називалася книга «Що з тебе виросте, Фрітьофе?», через що вона подобалася мені ще більше.
Слідом за нею понеслась «полярна» ера мого дитинства. Одну за одною я відкопував запаморочливі історії про немислимі та відчайдушні мандрівки Роберта Пірі [6] Роберт Пірі (1856–1920) — американський дослідник, у 1909 році першим досяг Північного полюса.
, Умберто Нобіле [7] Умберто Нобіле (1885–1978) — італійський конструктор, будівник дирижаблів, дослідник Арктики. Організатор та керівник полярної експедиції (1928), яка мала на меті досягти Північного полюса на дирижаблі «Італія». На зворотному шляху дирижабль обледенів і розбився.
, Роберта Скотта [8] Роберт Скотт (1868–1912) — англійський дослідник Антарктики. Досягнув Південного полюса на місяць пізніше за норвежця Руала Амундсена. Загинув, повертаючись з Полюса.
, Фредеріка Йохансена [9] Фредерік Йохансен (1867–1913) — норвезький полярний дослідник, учасник рекордної високоширотної експедиції Нансена.
та Руала Амундсена [10] Руал Амундсен (1872–1928) — норвезький мандрівник та полярний дослідник, перша людина, що досягла Південного полюса (14 грудня 1911 року), перший, хто здійснив перехід Північно-східним (вздовж берегів Сибіру) та Північно-західним морським проходом (протоками Канадського архіпелагу). У 1928-му під час пошуків на гідролітаку «Латам» експедиції Умберто Нобіле Амундсен зник безвісти в Баренцовому морі.
. Дізнавшись про підкорення крайніх точок планети, кілька днів без передиху я плював з балкона на голови перехожих, бідкаючись через те, що народився на півтора століття пізніше, чим було потрібно. Я просто не міг змиритися з тим цинічним фактом, що обидва полюси, як Північний, так і Південний, уже давно підкорені, і я не зможу поплисти й підкорити їх сам, як це зробили Руал Амундсен та Роберт Пірі, послідовники Фрітьофа Нансена. Ще донедавна такі яскраві барви навколишнього світу зблякли, а життя, здавалося, на віки вічні втратило сенс. Аби хоч якось пом’якшити гіркоту від того пекельного розчарування, я взявся майструвати з картону та дерева модель корабля «Фрам», на якому Нансен вирушав на підкорення Північного Льодовитого океану.
За два тижні гордий «Фрам» із піднятими на картонних щоглах паперовими вітрилами стояв у мене на столі. Замість матросів на палубі та реях знаменитого вітрильника я розставив маленьких коричневих ковбоїв (у ті часи такими, по-моєму, грався весь СНД), після чого ми з Едом, який у той час жив по сусідству, кілька разів на день «плавали» з моєї кімнати на кухню, пробиваючись крізь страхітливі «крижані» затори в коридорі. Саме під час одного такого плавання мене осінило.
Читать дальше