Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі. Т. 1

Тож тільки-но Ян поїхав, я відразу взявся за детальне планування Експедиції: обклався звідусіль картами Еквадору, Перу та півночі Чилі і почав планувати подорож. Часу до вильоту лишалося небагато, втім, врешті-решт мій «magic book [20] Магічна книга (англ.). » з генеральним планом вояжу, картами, бронюваннями хостелів, копіями квитків і т. д. і т. п., що мав дати відповіді на всі проблемні питання під час подорожі, був готовий.

Список речей, які я брав із собою в нову подорож, практично не помінявся. Троє шортів, троє майок, спідня білизна, одна сорочка, одна тепла кофта (у Південній Америці все ж таки зима…), старі чорні джинси, змінна пара взуття, нетбук для того, щоб вести записи, фотоапарат і аптечка. Однак цього разу до багажу додалась надзвичайно важлива штука, без якої я вже просто не уявляв, як міг колись подорожувати, — добротний бінокль з водонепроникним корпусом і хорошими лінзами.

За чотири дні до вильоту Ян повернувся з Чехії. Ми узгодили деякі нюанси і 29 червня о 15:10 вилетіли зі Стокгольма у Мадрид.

Єдине, що трохи насторожувало мене перед відправленням, — це кількість готівки у мене на балансі. Після оформлення чилійської візи, бронювання всіх хостелів та купівлі квитків на потяг до Мачу Пікчу, в кишенях лишилося трохи менше 1400 баксів. Не густо, якщо враховувати, куди ми зібралися і на скільки часу. Втім, я йшов уперед, свято — та ні, чорт забирай, — сліпо вірячи у свою щасливу зірку. Сідаючи в літак у Мадриді, який мав віднести мене за океан, до Еквадору, колюча думка, котра билася й металась, затиснута шкаралупою тої віри і мого ідіотського оптимізму, зрештою прорвалася до глузду й заволала, наче ошпарений окропом кіт:

— Ти ненормальний!!! 1400 баксів на півтора місяці! Ти хочеш жебракувати на острові Пасхи?! А якщо тебе пограбують, а якщо…

Після того на якусь мить навіть я сам засумнівався у власному психічному здоров’ї. Одначе шляху назад не було. Стюардеси зачинили двері. Літак посунув на злітну смугу.

Політ минув без пригод. Перед підльотом до Американського континенту новенький «Boeing-767» добряче потріпало турбулентністю, але для тих широт це звичне діло.

З нами летіла одна симпатична дівчина. Звали її Єсенія. Доволі незвичне ім’я як на швейцарку. Та й зовнішність у неї була геть не романо-германська. Якби Єсенія не заговорила до мене, я б, мабуть, ніколи не виділив її з натовпу еквадорців (маю на увазі, не виділив би як швейцарку, а як жінку я запримітив Єсенію ще при посадці у літак і подумки віддав їй належне).

Щоправда, ми познайомились під час проміжної посадки в Гуайякілі [21] Друге за величиною місто Еквадору, великий промисловий порт. , куди наш літак залітав перед Кіто. Під час проміжної посадки всі пасажири (навіть ті, які летіли далі до Кіто) мусили залишити літак, щоби заново пройти реєстрацію. Наші місця знаходилися в самому кінці салону, тож ми з Яном не дуже поспішали пакувати власні нечисленні пожитки і вибиратися з авіалайнера, чекаючи, поки всі інші пасажири вийдуть і позбавлять нас малоприємної тисняви в салоні. Куди квапитися? Все одно без нас нікуди не полетять. Тому ми просто сиділи на своїх сидіннях, проводжаючи очима інших пасажирів, які неквапом сунули до виходу. Єсенія стояла коло сусіднього крісла і довго-довго витріщалася на нас, аж поки Ян не розреготався.

— Що смішного? — спитав я.

— Он та дівчина, — чех кивнув на апетитну кучеряву брюнетку, яка поблажливою усмішкою дивилася поверх крісел на наші пом’яті голови, — думає, що ми не зрозуміли оголошення стюардес і не збираємося виходити з літака. Мабуть, зараз розмірковує якось на кшталт: «Ото тупоголові ґрінго, думають, що зараз полетять в Кіто». Ха-ха-ха!

Мій товариш не помилився. Коли салон майже спорожнів, а ми ще лишались на місці, наче приклеєні до сидінь, кучерява дівчина тихенько зауважила:

— Хлопці, літак зараз до Кіто не летить. Треба спочатку вийти і перереєструватися…

Ми з Яном розреготалися, після чого я пояснив, що ми все чудово зрозуміли, просто не хотіли штовхатися поміж інших пасажирів. Ось так слово за слово, між нами зав’язалася розмова.

— Як довго ви збираєтеся подорожувати? — розпитувала мене Єсенія.

— Сорок п’ять повних днів, — гордо прорік я, кинувши багатозначний погляд на Єсенію. — І це без дороги!

Без сумніву, мої слова справили на неї неперевершене враження. Вона відкрила свій чарівний ротик і захоплено проказала: