Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі. Т. 1

У Стокгольмі стояла чудова погода. Всю дорогу до T-Centralen я також думав про останній Янів лист і, врешті-решт, остаточно втямив, що повинен побачити ті зорі. За будь-яку ціну…

Рівно о 9:59 я ввалився у хол готелю. Очі червоні, мов у кролика, щока напухла, наче в хом’яка, після танцюльок на весіллі та нічного перельоту міцно пахну ведмедиком, в голові шмигляють якісь бульки, що понапухали через немислиму суміш у крові знеболювального та алкоголю, зліва на сорочці стирчить припнута квіточка, а з рюкзака виглядає шматок весільного короваю. Коротше, не вистачало хіба шапочки Бетмена.

Двері гучно ляснули за мною. Весь мій департамент, викладачі та інші аспіранти, саме допивали каву, збираючись перебратися в конференц-зал і почати PhD-meeting. Вони на хвильку відірвалися від розмов і подивилися на мене. Хтось несміливо пискнув:

— Hello!

У відповідь я запустив понад столами тихеньку відрижку, мовляв, і вам усім привіт. А потім впер руки в боки і голосно проказав:

— Яне, чувак, ми летимо на острів Пасхи. Без варіантів.

— Як скажеш, босе! — весело відказав чех…

Я, звісно, не Тур Хейєрдал, але б’юсь об заклад, зав’язка у норвежця була далеко не такою романтичною!

Втім, минуло доволі часу, перш ніж авантюра почала втілюватись у життя.

Пом’ятий «Boeing-737» авіакомпанії «Аеросвіт», який років двадцять тому (ще коли літав десь над Африкою) можна було назвати білосніжним, важко гепнувся на посадкову смугу і неквапом вирулював на місце своєї стоянки поміж інших літаків. За кілька хвилин авіалайнер спинився; крізь ілюмінатор я дивився на посірілий від вологи бетон, шматки брудного, аж чорного, спресованого снігу по краях доріжок для маневрування, та на інші клаповухі літаки, які стояли посеред поля нічим не захищені і через це видавалися мені дуже самотніми.

Закинувши наплічник за плечі, я спускався трапом на летовище. Після теплого салону грудневий холод неприємно лоскотав, просовуючи свої задубілі пальці в кожну шпарину під одягом. У навушниках звучала сумовита «Lonely Day» від «System of a Down», навпроти хиткого металевого трапу вже чекав довгий приземкуватий автобус, готовий відвезти всіх пасажирів до зали прибуття.

Це був особливий момент у моєму житті. Кілька днів тому я прийняв важливе й непросте рішення. Офіційно я ще лишався аспірантом Королівського технологічного університету, але… вирішив раз і назавжди зав’язати з наукою. Все сталося дуже просто. Я встав зраночку, всівся на ліжечку і промовив сам до себе:

- Ідіть усі в дупу!

І більше не пішов на департамент.

Ніхто нічого не міг зрозуміти, ні друзі, ні колеги, ні мій науковий керівник, який пророкував мені велике наукове майбутнє. Вони ж бо підходили до проблеми по-дорослому, а тому намагались віднайти якісь приховані причини, зрозуміти логіку моїх дій. Але не можна зрозуміти того, чого немає…

— Странный он какой-то… — казали мені.

Втім, існувало ще дещо, чого вони аж ніяк не змогли б осягнути…

Півроку тому в Мексиці вперше в своєму житті я почав дихати на повні груди. Я наче пройшовся по краю прірви і зазирнув у глибоке провалля, після чого зрозумів, що більше не зможу повернутися до буденного існування, до того стану, який усі чомусь називають «нормальним життям». Мене дістали статті, конференції, звіти. Програмування сиділо у мене в печінках. Нестаціонарний теплообмін, безрозмірні характеристичні параметри теплових процесів, диференційні рівняння у часткових похідних доводили до сказу. Чисельні методи, графічне кодування, апроксимація результатів експериментів, тривимірне моделювання та методологія наукових досліджень викликали рвотний рефлекс. Мене дратували академіки, професори та доценти, які постійно вказували, куди мені йти і як мені жити, які своїм монотонним дзижчанням ламали хребти найупертішим бунтівникам і до останку випалювали найменші зародки ініціативи та свободи думок. Після тієї знаменної подорожі, коли я перетнув увесь континент від Тихого до Атлантичного океану, щось десь обірвалося в мені, і ера науки закінчилась.

Швеція дала мені багато чого. Швеція змінила мене. Можливо, допомогла стати таким, яким я мріяв стати все своє життя. Однак я залишав Стокгольм. Я свідомо відкидав усі перспективи — оті казкові шведські перспективи на легке, пердбачуване, забезпечене життя — і повертався в Україну.

І була у того одна-єдина причина: нудьга не має перспектив.