Даниєль Дефо - Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Я був настільки позбавлений усього доброго і так мало знав про те, чим я був і чим я мусив бути, що радів тільки найразючішим випадкам мого врятування — утечі з Сале, порятункові у капітана португальського корабля, вдалому плантаторству в Бразилії, одержанню мого вантажу з Англії тощо. Я ніколи ні в думках, ні словами не дякував богові, В найскрутніші хвилини я ніколи не молився й не казав: «Господи, помилуй мене». І я вимовляв ім'я боже хіба що для присяги або для блюзнірства.

Як я вже згадував, протягом багатьох місяців на мене находили жахливі думки про моє грішне й запекле минуле; і коли я подивився навколо себе і розміркував, як надзвичайно піклувалось мною провидіння з того часу, як я прибув на це місце, і як милостиво ставився до мене бог, я побачив, що він покарав мене не тільки далеко менше, ніж заслуговувала моя поведінка, а ще й дбав про мене. Це дало мені надію, що моє каяття прийнято і що бог буде милосердним до мене надалі.

Міркуючи так, я став покірним волі божій і глибоко вдячним за те, що мав; я був живий, тому не повинен скаржитись, бо навіть не дістав заслуженої кари за свої гріхи; я втішався багатьма милостями, яких не мав підстави чекати тут, тому я мусив не лютувати на своє становище, а радіти і щодня дякувати богові за насущний хліб, даний мені за допомогою цілої низки чудес; мусив вважати, що харчувався я так само дивно, як пророк Ілля, коли ворони годували його. Навряд чи міг би я назвати інше місце в незалюдненій частині світу, куди мене могло б викинути з більшими для мене вигодами. Хоч тут я не мав людського товариства і дуже цим журився, зате не зустрічав ні хижих звірів, ні лютих вовків чи тигрів, які загрожували б моєму життю, ні отруйних тварин, які вздили б моєму здоров'ю, ні дикунів, які могли б убити і з'їсти мене. Одно слово, якщо, з одного боку, моє життя було сумне, то, з другого, я мусив дякувати за те, що я живу. Мені не бракувало нічого, щоб зробити своє життя цілком щасливим; треба було тільки пам'ятати, який добрий і милосердний до мене господь, що дбає про мене. Зваживши все це, я заспокоївся і перестав сумувати.

Я жив тут уже так давно, що багато речей, приставлених мною на берег для своїх потреб, були або зовсім спожиті, або вже кінчались.

Чорнила, як я вже казав, зосталось у мене дуже мало, я дедалі більше розводив його, поки воно не стало таким блідим, що на папері вже майже не лишалось слідів від нього. Поки воно було в мене, я коротко відзначав ті дні, на які припадали видатні події в моєму житті. Якось, розглядаючи ці записи, я помітив чудний збіг дат різних подій мого життя, і якби я був забобонний і відрізняв щасливі дні від нещасних, цей збіг зацікавив би мене не без підстави.

Передусім я спостеріг, що моя втеча від батька та друзів до Гулля, звідки я пустився в морську подорож, збігалася з датою того дня, коли я потрапив у полон до салеських піратів і був взятий в рабство. Далі, того самого дня, коли я лишився живий після аварії на Ярмутському рейді, я згодом вирвався з салеської неволі на баркасі. У роковини мого народження, тобто ЗО вересня, коли мені минуло двадцять шість років, я чудом урятувався від смерті, коли море викинуло мене на безлюдний острів. Таким чином гріховне й самотнє життя почалось для мене одного й того самого дня. Після чорнила в мене вийшов весь мій запас хліба; власне, не хліба, а сухарів, привезених мною з корабля. Я якомога ощаджував їх і більше ніж рік дозволяв собі з'їдати тільки по одному сухарю на день. І все ж таки перед тим, як я зібрав з свого поля стільки зерна, що міг витрачати його на їжу, я майже рік сидів без крихти хліба. Але й за це я повинен був дякувати богові, бо я міг залишитись і зовсім без хліба, а що я спромігся здобувати його, це теж було майже чудо.

Моя одежа дуже зносилась: із білизни в мене давно вже не залишилось нічого, крім клітчастих сорочок (їх було в мене дюжин з три), що я знайшов у скринях наших матросів і дуже беріг, бо на острові часто бувала така спека, що доводилось ходити в самій сорочці; не знаю, як я обійшовся б без них. У мене було ще кілька грубих матроських шинелей. Всі вони добре збереглись, але я не міг насити їх через спеку. Щоправда, в такому жаркому кліматі зовсім не треба було вдягатись, але я не міг, я соромився ходити голим; я навіть не припускав такої думки, дарма що жив сам. Та була й інша причина, ще не дозволяла мені ходити голим. Коли на мені було що-небудь, я легше зносив спеку. Гаряче проміння тропічного сонця обпалювало мені шкіру аж до пухирів, а сорочка захищала її від сонця; крім того, повітря, надимаючи сорочку, охолоджувало мене. Так само не міг я призвичаїтись ходити під сонцем з непокритою головою. Кожного разу, як я виходив без капелюха, в мене починала страшенно боліти голова, а як тільки я надівав капелюх, біль відразу переставав.