Даниєль Дефо - Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Проте я цінив тільки те, що було корисне для мене. Я був ситий і мав чим задовольнити всі свої потреби, — навіщо ж було мені все інше? Коли б я настріляв більше дичини або посіяв більше хліба, ніж міг з'їсти, мій хліб пропав би, а дичину довелося б викинути собаці або ж її поїли б черв'яки. Дерева, що я зрубав, лежали б на землі й гнили; я міг використовувати їх лише на паливо, а воно було мені потрібне тільки для готування їжі.

Одно слово, природа й досвід навчили мене розуміти, що земні блага мають для нас ціну тільки доти, доки вони можуть задовольняти наші потреби; і хоч скільки нагромадили б ми багатств, ми можемо втішатись ними тільки доти, доки можемо користуватися ними, але не більше. Найзажерливіший скнара вилікувався б від свого пороку, коли б він опинився на моєму місці, бо я мав без краю більше добра, ніж знав, куди дівати його. Я не мав чого бажати, коли не рахувати деяких речей, яких у мене не було, — правда, дрібних, але дуже мені потрібних. У мене, як я казав уже, було трохи грошей, золота і срібла — всього з тридцять шість фунтів стерлінгів. І що ж? Вони лежали як нікчемний, непридатний мотлох; мені не було на що їх витрачати, і я часто казав собі, що з радістю віддав би цілу жменю за кілька люльок для тютюну або за ручний млин, щоб молоти моє зерно. Та де там! Я віддав би всі ці гроші за шестипенсову пачку насіння ріпи та моркви з Англії, за жменьку гороху та бобів або за пляшку чорнила. А тепер ці гроші не давали мені ні користі, ні втіхи. Так і лежали вони у мене в шухляді й дощової пори брались цвіллю в печері. 1 коли б я мав повну шафу діамантів, вони так само не мали б для мене ніякої ціни, бо були мені зовсім не потрібні.

Тепер мені жилось далеко легше, ніж раніше — і з фізичного, і з морального боку. Коли я сідав їсти, мене часто сповняла глибока вдячність за щедрість божого провидіння, що послало мені трапезу в пустині. Я навчився більше бачити радісні, ніж сумні сторони свого становища і більше пам'ятати про те, що в мене є, ніж про те, чого мені бракує. І це викликало в мене невимовну радість. Говорю це для тих нещасних людей, що ніколи нічим не бувають задоволені, не можуть спокійно втішатись благами, даними від бога, що завжди хочуть чогось такого, чого він їм не дав. Бо всі наші нарікання на те, чого нам бракує, виникають, здається мені, від недостатньої вдячності за те, що ми маємо. Я часто поринав в інші думки і, безперечно, так само поринав би в них кожен, хто зазнав би такого лиха, як я. Це було порівняння мого теперішнього становища з тим, якого я чекав спочатку; вірніше, з тим, що напевне судилося б мені, якби милосердне провидіння якимось дивом не розпорядилось, щоб корабель загинув ближче до берега і щоб я не тільки зміг добратись до нього, а й перевезти на берег те, що полегшило моє становище та розважило мене. Інакше я не мав би знаряддя для праці, зброї для оборони, пороху і дробу, щоб здобувати собі їжу.

Цілі години, а то й цілі дні, я в найяскравіших барвах уявляв собі, що я робив би, якби не врятував нічого з корабля, адже з їжі я мав би саму тільки рибу та черепах. Але перше ніж я знайшов черепаху, минуло багато часу, і я вмер би з голоду, а якби й не вмер, то жив би, як дикун. Коли б мені пощастило вбити козу або якогось птаха, я все-таки не зміг би оббілувати їх, попатрати й порізати. Я мусив би гризти їх зубами й роздирати нігтями, як дикий звір.

Такі думки примусили мене глибше відчути доброту провидіння й бути дуже вдячним йому за своє теперішнє становище з усіма його нестатками й злигоднями. Хай подумають про це всі ті, хто за лихої години любить говорити: «Чи є в кого таке горе, як у мене?» Хай вони подумають, як багато є на землі людей, нещасніших за них, і в скільки разів їхнє власне нещастя було б жахливішим, якби того захотіло провидіння.

Ще одно міркування допомагало мені втішати себе надіями. То було порівняння мого теперішнього становища з тим, яке я заслужив і якого мав підстави чекати від провидіння. Я жив жахливим життям, зовсім не знаючи ні бога, ні страху божого. Мої батьки дали мені добру освіту. Вони подбали й про те, щоб натхнути мені змалку страх божий та свідомість обов'язків, яких вимагали від мене природа й мета мого існування. І що ж? Я дуже рано пустився в морські подорожі, а життя на морі більше, ніж усяке інше життя, вільне від страху божого, хоч там нещастя повсякчасно загрожує кожному. Коли я почав жити цим життям серед моряків, мене відвернули від невеличких релігійних уявлень, що в мене були, глузування моїх товаришів, запекла зневага до небезпеки, картини смерті, що стали для мене звичайними; довгий час я не мав нагоди розмовляти з ким-небудь таким, як і я, або слухати про що-небудь гарне й спрямоване до гарного.