Тур Хейєрдал - Аку-аку

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклад з норвезької О. Д. СЕНЮК

Художник Р. Ф. ЛІПАТОВ

Я не мав аку-аку .

А якби й мав, то не зміг би скористатися ним, бо не знав, що це таке.

На острові Пасхи кожна розсудлива людина має аку-аку ; там він з'явився і в мене. Але тепер я тільки-но готувався до подорожі, і тому аку-аку в мене ще не було. Можливо, саме через це було так важко лаштуватись у дорогу. Повертатись додому виявилося набагато легше.

Такого відлюдного куточка, як острів Пасхи, немає більше ніде в цілому світі. Єдина суша, яку жителі острова можуть бачити, — це місяць і зірки на небі. Остров'янам треба їхати набагато довше, ніж іншим народам, щоб переконатись, що насправді існують ближчі суходоли. Саме через це вони відчувають таку близькість до зір і краще знають їхні назви, ніж назви міст і країн на нашій планеті.

На цьому далекому острівці на схід від сонця і на захід від місяця людство колись здійснило одну із своїх найдивовижніших химер. Невідомо, хто саме й для чого.

Це сталося ще до того, як Колумб привів білу людину до Америки, відкривши ворота до великого незвіданого Тихого океану. Ще тоді, коли наша раса вважала, що світ кінчається біля Гібралтара, жили інші люди, безстрашні мореплавці, які знали далеко більше. Випереджаючи свій час, вони борознили незнайомий океан — безкраїй водяний простір на захід від пустельних берегів Південної Америки. Серед океану мореплавці натрапили на сушу — найвідлюдніший у світі маленький острівець. Там вони зійшли на берег, нагострили свої кам'яні сокири і заходилися здійснювати один із найхимерніших будівельних задумів минулого. Будували вони не замки й палаци, не греблі й причали. Вони витісували гігантські кам'яні фігури людей, високі, мов дім, важкі, мов залізничний вагон; перетягували їх через гори й долини і ставили високо на масивних кам'яних терасах по всьому острову.

Як вони справлялися з цим задовго до ери техніки, ніхто не знає. Так чи інакше, а фігури залишились там стояти, здіймаючись до неба, які хотіли їхні творці, — народ же загинув. Жителі острова ховали своїх померлих біля підніжжя колосів, яких самі створили. Та одного дня стукіт сокир припинився. Припинився, мабуть, несподівано, бо інструменти залишились лежати на своїх місцях і багато фігур були закінчені лише наполовину. Загадкові творці щезли в мороці минулого.

Що ж трапилось на острові Пасхи?

Я в тисячний раз налягав грудьми на письмовий стіл, оглядаючи величезну карту Тихого океану — підступний лист паперу, де великими літерами позначені острови ї з допомогою лінійки однаково легко плисти і за течією і проти неї. З цим океаном я був уже трохи знайомий. Там, дещо південніше екватора, в диких долинах Маркізького архіпелагу, я прожив рік життям тубільця і навчився дивитись на природу очима полінезійця. Там же вперше я почув розповідь старого Теї Тетуа про людину-бога Тікі. І там, на островах Товариства, під пальмами Таїті, я слухав колись великого вождя Терііероо. Він став мені названим батьком і навчив поважати його расу, як свою власну. А на архіпелазі Туамоту наш пліт «Кон-Тікі» викинуло на кораловий риф, і ми переконалися, що навіть солоні океанські води покірно течуть у суворо визначеному напрямку: від Південної Америки до цих далеких островів. І хоч як далеко лежали ці острови, до них все-таки могли досягнути бальзові плоти стародавніх інків.

Або, наприклад, Галапагоські острови із сухими кактусовими лісами. Про них у мене також лишилися дивовижні спогади. Нас замалим не затягло туди на плоту «Кон-Тікі», а згодом я організував на Галапагоські острови спеціальну експедицію, щоб розкрити таємниці цього загубленого серед океану архіпелагу. В цій казковій країні, заселеній гігантськими ящірками та найбільшими в світі черепахами, я знайшов черепки від лампи Аладдіна, що лежали в купі сміття серед кактусів. Досить було потерти ці черепки, як в уяві поставали широкі вітрила на обрії.