Тур Хейєрдал - Аку-аку

Коли Кук нишпорив по острову, більшість тубільців сиділа під землею, забравши з собою найцінніше з своїх речей. Але вони не могли сховати величезних кам'яних фігур, які й далі вперто стояли на своїх постах. І Кук і Лаперуз вважали, що статуї — пам'ятники минулих часів; вже тоді вони здавались дуже давніми. Дук захоплювався майстерністю невідомих інженерів, які колись, не маючи жодних допоміжних механізмів, підняли цих гігантів на самий верх східчастих кам'яних споруд. Як би це не було зроблено, констатував Кук, але така робота свідчить про незвичайну обдарованість і енергію людей, що колись жили на цьому пустельному острові. Він не сумнівався, що сучасні жителі острова не доклали до цього рук: вони навіть не намагалися лагодити кам'яні тераси, які вже почали руйнуватись. Кук також помітив, що багато статуй лежать ниць біля своїх постаментів, причому все свідчить про те, що їх повалено навмисне.

Кук оглянув пильніше кілька великих постаментів, на яких стояли статуї, і, на превеликий свій подив, виявив, що вони складені з гігантських кам'яних блоків, які були так добре витесані й одшліфовані і так щільно прилягали один до одного, що при кладці не треба було й цементу. Досконалішої обробки каменю Кук не бачив навіть на найкращих будовах Англії. Однак, додає він у своїх записках, старанна праця не змогла перешкодити часові залишити на цих спорудах свій глибокий слід.

На борту корабля капітана Кука був полінезієць з Таїті, який знав багато слів з мови тогочасних жителів острова Пасхи. З його пояснень англійці зрозуміли, що статуї були не» звичайними зображеннями богів, а пам'ятниками — арікі — померлим людям із священного королівського роду. Численні скелети й кістки свідчили про те, що постаменти, на яких стояли статуї, і досі правлять жителям острова за кладовище. Було видно, що остров'яни вірять у загробне життя: вони не раз намагалися пояснити знаками, що хоч скелет лежить на землі, його власник полетів на небо.

Лаперуз перший спробував вплинути на місцеву культуру досягненнями своєї країни: він залишив тубільцям свиней, кіз та овець і за короткий час перебування на острові встиг висіяти там багато різного насіння. Та голодні тубільці з'їли всіх тварин, не давши їм розплодитись, і острів залишився таким, як був і раніше.

Лише на початку минулого століття відлюдний острів Пасхи знову відвідали гості, теж представники нашої раси. Остров'яни стовпились на скелястому березі, більше не ховаючись під землею. Цього й треба було капітанові американської шхуни, що завітав сюди, полюючи на людей, якими він дотів заселити острів Хуан Фернандес біля берегів Чілі і влаштувати там базу для полювання на тюленів. Після одчайдушної сутички йому пощастило захопити з собою дванадцять чоловіків і десять жінок. На третій день плавання він випустив бранців на палубу. Чоловіки в ту ж мить кинулись за борт і попливли через океан до невидимого вже острова Пасхи. Капітан махнув на них рукою і повернувся по нову партію людей.

Після цього судна, що пропливали повз острів, не могли висадити людей на стрімкий берег, бо тубільці зустрічали їх градом каміння. Одній російській експедиції вдалось висадитись з допомогою пороху та куль, але дуже швидко вона змушена була відступити на кораблі.

Минали роки. Недовір'я остров'ян поступово зникало. Судна, що зрідка проходили повз острів, ненадовго зупинялися там. Тубільці все рідше зустрічали їх камінням, і все більше жінок з'являлось пригостити моряків. Але так тривало недовго.

Якось до берега пристала перуанська флотилія з семи кораблів. Багато остров'ян попливли їй назустріч і були дуже раді, коли їх запросили на борт і дозволили намалювати на папері якісь кривулі. Цим тубільці підписали контракт, не знаючи, що зобов'язуються працювати на островах недалеко від Перу, де збирають гуано. Коли задоволені остров'яни, нічого не підозріваючи, хотіли повернутись на берег, їх зв'язали й кинули до трюму. Потім вісімдесят мисливців за людьми, взявши з собою одежу та яскраві прикраси, підпливли до острова і розкидали все це по березі. Спокуса була надто велика, і багато остров'ян, що зібрались на скелях-навколо затоки, почали підходити ближче. Коли їх зійшлося кілька сотень, перуанці кинулися в атаку. Тубільців, які, стоячи на колінах, порпались у подарунках, схопили і позв'язували, а тих, що пробували тікати поміж скелі або кинулися в море, — обстріляли. Коли вже останній човен, набитий полоненими, мав відпливати, капітан раптом помітив двох людей, що ховалися в печері. Не маючи змоги примусити їх плисти на корабель, він обох застрелив. Так різдвяного вечора 1862 року спустів острів Пасхи. Ті, хто не потрапив у полон або не був забитий чи потоплений, залізли в підземні печери, заваливши входи камінням. На голому острові запанувала гнітюча тиша, тільки загрозливо гуркотів прибій. Гігантські статуї байдуже стояли на своїх постаментах, а з кораблів линули спів і п'яні крики: гості не знімалися з якоря, вони святкували різдво.