Вадим Гребенников - Російська криптологія

З кінця XVI ст. російські посли за кордоном почали отримувати шифри у вигляді таблиць заміни, які потрібно було «вытвердить гораздо памятно». У наказі царя Федора Іоановича, даному у 1589 році послу Миколі Воркачу, йому доручалося «писать письма мудрою азбукою, чтоб оприч Царского величества никто не разумел». У тій азбуці кожна буква замінювалася своїм особливим знаком.

«Подъячие Посольского приказа», що підтримували зв'язки з царськими представниками закордоном, нерідко користувалися шифрованим листуванням, яке називали «затейным письмом». Ключ до розшифрування цих послань не записувався, його заучували напам'ять. Існували різні варіанти таємного письма, але за правилами конспірації ніхто з підданих не повинен був знати усіх варіантів тайнопису.

З початком правління династії Романових (1613) зміцнюються основи феодального ладу. У 1619 році з польського полону повернувся батько царя Михайла Романова Федір, пострижений Борисом Годуновим у монахи під іменем Філарета. Він особисто займався справами «Посольського наказу» та навіть розробляв дипломатичні шифри. Шифри, що використовувались у той час, були шифрами простої заміни та перестановки.

Самі перестановки були достатньо простими. Наприклад, відкритий текст розбивався на склади, після чого в них здійснювалася перестановка букв. Так слово «УЖГОРОД» перетворювалося у слово «ЖУОГДОР».

У 1633 році патріарх Філарет написав «для своих государевых и посольских тайных дел» особливу абетку і «склад затейным письмом». Зберігся наказ російському представнику у Швеції Д. Францбекову, з якого видно, що при складанні повідомлень царю посол повинен був використовувати тайнопис. Наказ закінчувався таким чином: «Да что он, Дмитрий [Францбеков], будучи в Свее [Швеції], по сему тайному наказу о тех или иных о наших тайных делах и наших тайных вестей проведает и ему о всем писати ко государю царю и великому князе Михаилу Федоровичу всея Руси к Москве по сему государеву тайному наказу затейнымзакрытым письмом».

До наших часів дійшла чернетка цього наказу, у якому слово «затейным» закреслене і замінене «закрытым». Отже, можна дійти висновку, що в Росії тайнопис перетворився в один із засобів збереження державних таємниць.

Так, в інструкції російському агенту в Швеції Дмитру Андрєєву говорилося: «Лета 7143 (1653) декабря 15 день… А про те тайные дела и про затейное письмо подъячий Иван Исаков и иной никто отнюдь не ведал, и чёрные о сих тайных делах тем же затейным письмом держать у себя бережно, чтоб о тех тайных делах и про то затейное письмо оприч его, Дмитрия, подъячий Иван Исаков и иной никто однолично не проведал».

Приведемо також витяг з присяги перекладача-шифрувальника кінця XVII століття: «…ему всякие государственные дела переводить в правду, и с неприятелями государскими тайно никакими письмами не ссылаться и мимо себя ни через кого не посылать, и в Московском государстве с иноземцами о государственных делах, которые ему будут даны для перевода, ни с кем не разговаривать».

При посиленні центральної влади в роки правління царя Олексія Михайловича (1629—1676) застосування шифрів поширюється. У 1654 році цар утворив «Приказ великого государя тайных дел», яким керував особисто, а бояри до таємних справ не допускалися. Як писав Г. Котошихин, «А устроен тот Приказ при нынешнем царе, для того чтоб его царская мысль и дела исполнилися все по его хотению, а бояре б и думные люди о том ни о чем не ведали».

Головна посадова особа наказу – «тайный дьяк» – мав титул «дьяка в государевом имени», що означало право підписувати укази від імені царя. Головним завданням наказу був негласний контроль над вищими посадовими особами. «Подъячие приказа» наглядали за воєводами під час війни і посилалися з посольствами закордон: «и те подьячие над послы и над воеводами подсматривают и царю приехав сказывают: и которые послы, или воеводы, ведая в делах неисправление свое и страшась царского гневу, и они тех подьячих дарят и почитают выше их меры, чтоб они будучи при царе их послов выславляли, а худым не поносили».

Сам цар, дуже освічений для свого часу, особисто також використовував шифри і в своєму приватному листуванні. Посли і резиденти завжди забезпечувалися шифрами. Наприклад, у 1673 році резидентом у Річ Посполиту (Польща) був призначений полковник В.М.Тяпкин. По дорозі у Вільно його наздогнав царський гонець і вручив йому «знаки тайнописи и повеление царское пользоваться ими для донесений».