Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

Це був він. Павло пізнав його постать, невеличку лисину, чорне, кучеряве, зачесане назад волосся, світлі, майже безбарвні очі, вузький ніс, тонкі губи, широке підборіддя. І дуже зрадів, побачивши, що незнайомцеві, близько шістдесяти років, як він і визначив там, у підземеллі. Це шпигун.

Ось він підступив до одного офіціанта, і той щось шепнув. Павло одразу все збагнув, Кліпнув очима, наче яскраве світло засліпило його, і метнувся вперед.

— Пан Януліс? — запитав стиха.

Невідомий глянув здивовано, міряючи з ніг до голови бідно одягненого юнака, і запитально подивився на офіціанта. Той теж знизав плечима.

— Маєш щось мені сказати, хлопче? — спитав Арістіде Януліс.

— Коли можна, віч-на-віч, — сміливо мовив Павло.

Януліс ще раз глянув на нього, потім і собі звів плечима.

— Гаразд, ходімо…

Павло попростував за ним.

“Як дивно складаються обставини, — думав він. — Це ж і Грігоре мав з ним справу. Чи знав брат, хто такий Януліс? А може, цей ресторатор тоді ще не був шпигуном?”

Юнак дивився на спину того, кого звик називати “невідомим”, і уявив собі його там, поміж кам’яними стінами…

Хазяїн “Золотого якоря.” — шпигун!

Вони ввійшли до кімнати, в якій був кабінет Януліса. Голубий килим, сейф, а на стіні безліч фотографій — танцівники, танцівниці, акробати, ілюзіоністи і фокусники, всі ті, що виступали на естраді ресторану.

— Отже?.. — обізвався Януліс і, сівши в одне шкіряне крісло, показав Павлові на друге.

Ресторатор усе ще думав про свою розмову з заступником шефа гестапо Кремера і неуважно слухав Павла. Хотів довідатись про подробиці од румунських офіцерів-моряків. Був певен, що з отим проклятим караваном, який німці зрештою зуміли відправити в Одесу, щось таки трапилось… Його перехопили росіяни? Ральф, перш ніж повідомити Клонару про відправку каравану до Одеси, сповістив про це Янулісу, який посідав вище становище в ієрархії англійської шпигунської агентури, аніж резидент Секретної служби. І звелів зробити все можливе, щоб кораблі таки вирушили. Зрештою, караван відправлено. Яка ж вина його, Арістіде Януліса, коли росіяни зустріли німецькі судна і потопили їх? Він виконав своє завдання, не плисти ж і йому разом з караваном, щоб і на морі бути нянькою кремеровим морякам!

Та він тільки хотів себе трохи заспокоїти, бо знав напевне, що Ральф вергатиме громи, йому що! Сидить собі спокійно в Анкарі і наказує: зроби те, виконай інше… Що коли не росіяни потопили караван, а на одному з них вибухнула бомба чи сталась аварія, вчинена комуністами? Йому здалося, що відвідувач вимовляє якесь прізвище, і думки його враз повернулися до юнака.

— Як? — спитав він збентежено.

Чортзна-що верзе цей навіжений пустомеля. Ресторатор не міг збагнути, навіщо юнак розповідає йому цю нескінченну і незрозумілу історію. Та, глянувши на його руки, збагнув, що перед ним робітник.

— Ти працюєш в порту? — спитав бадьоро.

— Так, — відповів Павло. І додав здивовано: — Його звали Мунтяну Грігоре… То мій брат.

В очах хазяїна ресторану блиснули вогники. Он воно що! Встав і висунув останню шухляду в столі.

— Мунтяну Грігоре? Не пам’ятаю… В якому, кажеш, році?

— У тридцять четвертому, — шепнув Павло.

Януліс вийняв з шухляди велику, чорну книгу, на обкладинці якої було позначено 1934, і почав її перегортати. Що йому відповісти? Намагався виграти час… Відкрив сторінку на літеру М.

— Мунтяну Грігоре?.. Є! — мовив Януліс, перебігши очима стовпчики прізвищ. — Зостався винен мені за чвертку горілки…

Павло пильно глянув на нього:

— З того вечора, як брат зайшов у “Якір”, його вже ніхто не бачив.

— Правда? А ти маєш рацію… Тепер я пригадую його, — сказав Януліс. — Здається, і не бачив після того. Та минуло стільки часу… Хто може пам’ятати?

Павло стиснув кулаки:

— Отже, ви не хочете нічого сказати?

— Чому ні? Мунтяну Грігоре, так-так… Треба подумати… Зайди ще коли-небудь, юначе. Постараюсь дещо згадати…

“Крутить, як і Чунту, — подумав Павло. — Забиває баки, не хоче говорити…”

— Може, вип’єш чого-небудь? — спитав Януліс, ховаючи в шухляду чорну книгу.

— Щоб і мене записати туди?

Хазяїн “Золотого якоря” глянув юнакові в очі і засміявся.

— Я тепер не даю в борг. Мої книги кінчаються 1935 роком, коли я закрив “Якір”. А твій брат був порядним хлопцем… Пом’янем його душу!

Нічого далі робити. Ні Чунту, ні Януліс не хочуть сказати, що трапилося в корчмі біля порту десять років тому.