Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

“Тримайся! Ми гордимось тобою. Будемо підтримувати зв’язок через наглядача”.

— Прочитав? — пошепки спитав тюремник.

Фаніка мовчки дивився йому в очі. А той узяв записку, витер сірника, запалив її.

— Це ти мене підняв з цементу? — запитав в’язень

— Поговоримо пізніше, а зараз спи, — мовив наглядач і поклав на ліжко коробку сірників та пачку цигарок.

Фаніка запалив. Затягнувшись димом, сп’янів, наче од міцного вина, і побачив поруч себе Марію, Павла та всіх друзів. Знову почував себе в рядах борців. Погасивши недокурок, сховав його і заснув.

Наглядачеві Таке Ніколає було майже п’ятдесят років. Змарнілий, з пожовклими од тютюну вусами і сумними очима, він нагадував стрілочника, рибалку або чорнороба, одного з тієї армії трударів, яких обтяжують нестача грошей і багато голодних ротів. До цієї служби він працював могильником, а потім веслярем на одному з човнів, які чекали біля казино на панів, що бажали погойдатися на хвилях, перш ніж спробувати щастя у грі в рулетку.

— Нехай буде одна хороша душа і в тюрмі, — мовив він дружині, надівши уніформу.

Платню мав невелику, зате державна служба забезпечувала на старість пенсію. Обстановка в тюрмі була жахлива, але Таке Ніколає тішився, що потай може допомагати в’язням. Увечері, перед сном, він молився біля ікони святого Миколи і спав тоді спокійно, ніколи не бачив тих жахливих снів, які мучили інших наглядачів.

Дружина Тінка народила йому десятеро дітей. Та святий чудотворець, знаючи, як важко живеться на землі, напевне, упросив ангела смерті змилосердитися і забрати п’ятеро малят в рай. Цю просьбу ангел задовольнив. І тих дітлахів, що зосталися живі. Таке дуже любив і всіляко оберігав од ангела смерті. Коли найменша дитина, Ріца, захворіла, батько без будь-якого вагання постукав до лікаря-педіатра Гольденберга.

Було вже далеко запівніч. Але Таке це не спинило. Він грюкав до тих пір, поки у вікні не показалась чоловіча голова.

— Ви що, хочете висадити мені двері? — запитав хазяїн,

— Борони боже! — настрашився Таке. І тоді лікар, відчинивши, сказав, що не треба було йому так стукати, що досить натиснути на кнопку, і він почув би.

На Гольденбергу був халат, що сягав йому до колін, а під халатом — довга, аж до п’ят нічна сорочка. В цьому вбранні він скидався на служителя якогось релігійного культу. Незважаючи на свої солідні роки, лікар був стрункий і набагато вищий за наглядача. Лице кругле, на голові кучма сивого волосся. Крізь скельця окулярів у товстій оправі прозирали стомлені очі, які аж ніяк не пасували до жвавої вдачі лікаря. Він без упину рухався, вимахував руками, тупав ногою і говорив швидко, з жартівливою фамільярністю, наче перед ним були діти.

Як тільки почув, що дівчина вже дві ночі марить у гарячці, одразу ж пройшов до другої кімнати і почав одягатися. Через відчинені двері закидав збентеженого наглядача безліччю запитань, на які той ледве встигав відповідати.

За кілька хвилин лікар, прихопивши медичну сумку, взяв Таке під руку і швидко вийшов з ним на вулицю. По дорозі ні на мить не змовкав. І коли вони дійшли до будиночка Таке, Гольденберг був майже певен, що дівчинка хвора на скарлатину. Та й про самого наглядача він уже знав, мабуть, не менше, ніж дружина Тінка, що народила йому десятеро дітей.

— Ах, яка гарна дівчинка! — вигукнув лікар і, підступивши до ліжка Ріци, при світлі гасової лампи почав ворушити пальцями так, що на стіні з’являлися зайчик з довгими вухами, метушливий собачка, мавпа, яка наче чухає собі голову.,

Розбуджена від сну, дівчинка заплескала рученятами.

— Ну от! — засміявся жартівник. — А зараз давай пограємося в лікаря.

Ріца зайшлася плачем. Гольденберг одразу заспокоїв її, сказавши, що хворим у цій грі буде він.

І дівчинка вистукувала його по спині, попросила вимовляти “тридцять три”, притулилась вухом до його грудей, а потім приписала сотню уколів. Тоді вже Гольденберг сам оглянув Ріцу і пересвідчився, що у неї справді скарлатина, ще й гіпертоксична.

Температура підвищувалась без упину, і дівчинка весь час марила. Занепокоєний лікар виписував рецепти і все посилав Таке до аптеки. А коли Ріца розплющувала очі, розповідав їй такі смішні історії, що^зона засинала з усміхом на устах.

Одного дня Гольденберг дав Таке ще один рецепт і здивувався, що той уже не спішить до аптеки, а витирає рукавами очі.

— Подивіться на нього! — вигукнув лікар. — Чого це ти плачеш? Думаєш, мені потрібні сльози замість ліків? Чи, може, вважаєш, що я потребую пацієнтів?.. Хворих, щоб вони були здорові, у мене досить, до того ж я не лікую вусатих дітей!