Александр Лукин - Співробітник ЧК. Тиха Одеса

Він говорив і говорив, вигадуючи все нові подробиці «бойової могутності» Нечипоренка, а серце важко калатало в грудях, і кожен його стук віддавався в голові: «Усе… кінець… усе…»

Потім думки попливли рівніше. Якщо вирватися з цієї печери, то ще є надія втекти, шмигнути в якийсь боковий тунель. Не солодко буде потім у кромішній темряві шукати виходу з катакомб, але це вже дрібниця…

До нього підійшов галичанин.

— Іди до батьків, кличуть, — сказав він.

«Ось воно… — подумав Олексій, відчувши, як його обсипало жаром. — Цяця вже доповів!..»

Він оглянувся. В голові промайнуло: «Цього, що з гвинтівкою, збити і в тунель!..»

Він одразу ж відкинув цю думку. Вийде він звідси чи ні — провал операції все одно на його совісті. «Ні, зволікати… зволікати до останньої секунди!..»

У ніші біля столу, за яким сиділи Вакульський, Дяглов, Нечипоренко, Петька Цяці не було.

— Ти більше не потрібен, — сказав Дяглов, як тільки Олексій підійшов до них. — Полковника ми самі відправимо.

— Єсть… — хрипко відповів Олексій. Прочистивши горло, додав: — Побажаю доброго здоров'я.

Нечипоренко подав йому руку:

— До побачення!

Проводжати Олексія пішов високий, похмурого вигляду ротмістр із шрамом поперек лоба, в шинелі наопашки — його тут називали комендантом.

Як тільки вони вийшли із штабу, Олексій засунув руку в кишеню і стиснув рукоятку браунінга. Другою рукою він раз по раз торкав стіни тунелю, відшукуючи бокові ходи, куди в разі небезпеки можна було б звернути.

Комендант, згорбившись, ішов попереду.

Першу печеру вони поминули щасливо. Тут уже спали. Тільки голий по пояс днювальний при світлі каганця вибирав з сорочки паразитів.

Потім вони поминули другу печеру. Згодом третю, четверту…

Цяці ніде не було.

Нерви в Олексія були такі напружені, що коли б хтось з'явився з бокового проходу, він би, певно, почав стріляти.

Але ніхто не з'являвся. Глуха, закам'яніла тиша залягла в тунелях, і тільки поблизу жилих печер її порушував неголосний говір, хропіння або сонне мурмотіння.

В останній печері бородатий унтер доповів ротмістрові, що все гаразд.

— Хто-небудь є зовні? — спитав той.

— Так точно, Івашкін і Яроха.

— Виведи цього і скажи, щоб пропустили.

— Слухаю, вашблродь.

Комендант знехотя козирнув Олексієві і пішов назад. Світло ліхтаря померехтіло в тунелі, розсіюючись на нерівностях стін, і згасло.

— Гайда якнайшвидше, — сказав Олексій унтерові. — Ніколи мені!

Він ще боявся повірити, що вся ця пригода з Петьком Цяцею скінчилася для нього щасливо. Треба було ще поминути кар'єр. Можливо, там чекають?..

Унтер пішов уперед, зупинився біля входу і гукнув:

— Ей, Яроха, пропусти тут одного. Чуєш?

— Нехай іде, — обізвався з кар'єру невидимий Яроха.

Стрімкі, з оббитими сходинками східці лишилися позаду. Чисте, свіже, настояне на полину і чебреці повітря освіжило легені. Все було на місці: місяць, бур'ян, оксамитна нічна темрява, прорізана срібним павутинням зоряного світла, така несхожа на сморідну темряву катакомб!

І все ж тільки відійшовши метрів за триста від старої каменоломні, Олексій розтиснув пальці і випустив рукоятку браунінга.

Але одразу ж знову схопив її. Його раптом стиха назвали по імені:

— Сивий?

Голос пролунав збоку і звідкись знизу, наче той, хто говорив, лежав на землі.

Олексій зупинився, затамувавши подих, висмикнув з кишені руку з браунінгом.

«Ось де вони! Ну, тут буде трохи легше!»

— Я питаю: Сивий, чи що? — повторив голос.

Олексій обережно промовив:

— Ну, а коли Сивий, то що? — і, пригнувшись, швидко відступив убік: могли вистрілити на звук.

— То йди ж сюди!

— Куди це «сюди»? — і знову крок убік.

— Іди, не бійся, та не здумай палити! Привіт тобі буде від Максима…

Так несподівано й дивно пролунав тут чекістський пароль, що Олексій навіть здригнувся. «Свій?! Чому?..»

— Та йди ж ти скоріше! — підганяли з темряви.

І Олексій пішов.

— Ліворуч бери, — командували йому. — Ще лівіше: тут ями скрізь, в'язи звернеш… Стій, посвічу.

Тепер голос пролунав майже біля самих ніг.

Спалахнув вогник. Попереду була яма. В ній стояв чоловік із сірником у руці.

— Лізь сюди, — сказав він, — тут неглибоко.

Спершись на край ями, Олексій стрибнув униз. Вітерець, піднятий ним, загасив сірник.

— Ну, здоров, — сказав чоловік, який стояв перед ним.

— Ти хто? — спитав Олексій.

Палець його занімів на спускові браунінга.

— Хто б не був, а з тебе, брат, відро горілки, на менше не згоден!