— Під землю доведеться лізти, — перезирнувшись з «хазяїном», зауважив Дяглов.
— І поліземо, якщо треба.
— Не дуже там привабливо, Степане Онисимовичу.
— Ото й побачимо! — вперто стояв на своєму Нечипоренко.
Суперечити не доводилося.
— Я з ними сходжу, — сказав Олексій Шаворському. — Хоч дорогу знатиму про всяк випадок.
Шаворський не заперечував.
Бандитам, які вартували дім, Дяглов звелів рушати першими:
— Скажіть там, що я не сам. Щоб не стріляли…
Прощання було зворушливим. Сієвич і Нечипоренко довго тиснули один одному руки. Шаворський тричі почоломкався з отаманом. Прийшов батюшка з попадею, благословив у дорогу. Спостерігаючи цю сцену, ніхто б не повірив, що ще сьогодні вранці, сумніваючись у приїзді Нечипоренка, Шаворський лаяв непристойними словами огулом усіх «щирих».
— Ну, можна йти, — сказав Дяглов.
Нечипоренко насунув на лисину синій картуз, кивнув галичанинові, і вони рушили.
У селі було темно й тихо, навіть собаки не гавкали. Вікна хатинок були наглухо зачинені віконницями. За крайніми хатами починався просторий ковиловий пустир. Тут трохи посвітлішало: на небі висів місяць, розтинаючи ввігнутим краєм тонкі волокнисті хмари.
Дяглов звернув з дороги на бокову стежку.
Вони довго кружляли в кошлатих заростях реп'яхів серед якихось горбів і, нарешті, прийшли. Олексій розгледів попереду велику нерівну пляму, що скидалася на калюжу чорної води. На краю цієї плями хтось стояв, їх окликнули:
— Хто йде? — З темряви виступили троє з гвинтівками.
— Тула, — сказав Дяглов. — Відзив?
— Тесак. Це ви, пане половнику?
— Я. Вогонь у вас є?
Йому передали ліхтар, допомогли запалити. Світло вихопило з темряви жовті брили черепашнику і широку стрімку западину кам'яного кар'єру. Чорна пляма була старою, занедбаною каменоломнею.
— Сюди, тут сходи, — покликав Дяглов.
Вони спустилися під землю, мацаючи ногами стрімкі сходинки: попереду Дяглов, за ним — Нечипоренко й Олексій, останнім, підібравши рясу, йшов галичанин.
У глибині кар'єру зяяв широкий круглий отвір — тунель…
Якщо не брати до уваги печери на морському березі, де якось Олексій побував з Микошею, йому ще не доводилося спускатися в справжні катакомби, в ті самі катакомби, що їх називали одеським пеклом.
Тепер він міг на власні очі пересвідчитися в справедливості цієї назви.
Ледве вони ввійшли у тунель, стало важко дихати: повітря було затхле, просякнуте гнилим, нудотним запахом підземелля. Цей неживий, могильний запах ударив у ніс біля самого входу, і чим далі вони просувалися, тим він ставав відчутніший і гостріший.
Незабаром вони побачили першу печеру. Тут було щось на зразок форпоста. З низької стелі звисала шахтарська лампа, стояв станковий кулемет без бронещитка, і п'ять чи шість чоловік у шинелях сиділи на землі, приставивши гвинтівки до стіни. Один з них, бородатий, схожий на цигана, з унтер-офіцерськими личками на зім'ятих погонах, підвівся і козирнув Дяглову.
За печерою тунель стрімко повертав ліворуч і розгалужувався. Починалися жилі приміщення.
Треба одразу сказати, на житло це не було схоже. В тісних печерах було задушно і сморідно, сирість проймала до кісток. Навіть приблизно, на око, не можна було визначити, скільки тут людей. В мізерному плямистому світлі каганців ворушилося місиво з голів, скуйовджених борід, босих ніг, зелених, як цвіль, облич…
Найзапекліша контра зібралася тут: вішателі, карателі, відчайдушні душогуби. Земля од них відцуралася. Підземні нори — це все, що лишалося їм від просторої Росії.
«А незабаром і цього не буде, — думав Олексій, пробираючись із печери в печеру слідом за огрядним Нечипоренком. — Не буде!..»
Чутка про те, що в катакомби прибув отаман Нечипоренко, випередила їх. Позаду потяглись якісь тіні, сичав багатозначний шепіт.
Дяглов привів їх у штабну печеру. Вона була трохи вища від інших і краще освітлена. Під горбатою стелею горіло одразу п'ять ліхтарів. У дальньому кутку виднілася глибока ніша, де стояв споруджений з ящиків стіл і дві лави, там теж горіла лампа.
Уздовж стін тяглися нари. З них підіймались якісь люди в шинелях, у деяких були офіцерські погони. Дяглов представив їм Нечипоренка, якого назвав «керівником повстанського руху всього Придністров'я». Офіцери виструнчилися. Кожен з них, звичайно, знав, що таких керівників, як Нечипоренко, на Україні розвелося немов собак порізаних. Величали ще й не такими титулами — «народних вождів», а то й «глав урядів». Усім їм була одна ціна. Але ті, хто ховався в катакомбах, чіплялись за все, що давало їм хоч якусь надію, вірили в чудо, яке тільки й могло змінити їхню долю. А хто знає: може, цей доморослий «керівник» і є те саме чудо?..
Читать дальше