Александр Лукин - Співробітник ЧК. Тиха Одеса

— Зовсім недостатньо! — ствердив Рахуба. — Захоплення Одеси годиться як затравка, як підготовка плацдарму, та й усе.

— Але це від нас не залежить.

— Від кого ж?

Шаворський гидливо скривився.

— Від наших теперішніх внутрішніх спільників, — сказав він, зневажливо підкреслюючи останнє слово, — від петлюрівців. Вони знову заворушились на Київщині, і на Полтавщині, і під Єлисаветградом. Але ці пани ніколи не відзначалися ні організованістю, ні особливою кмітливістю. Серед курінних отаманів — гризня за першість: кожен претендує на становище вождя. Про звичайну взаємодію не можуть домовитись.

— Але загони в них є?

— Загони є. І здається, немало. До того ж якщо вони піднімуться, чисельність їх зросте за рахунок заможного селянства. Резерви поки що досить великі. Боюсь тільки, що через нерозумне керівництво все закінчиться місцевими локальними бунтами.

— Важливо, щоб почалося, — сказав Рахуба. — І для цього добре було б прибрати керівництво до своїх рук.

Шаворський промовив злобиво:

— Прибереш, як же! Всі ці Лозовики, Шпаки, Гайові, Цимбалюки та інші «вожді» самі перегризуться і нас загризуть!

— Ви певні?

— На жаль, певен.

— Але можете ви принаймні домовитися з ними про одночасний виступ? — запитав Рахуба.

— Можна спробувати.

— У такому разі домовтесь. Поясніть їм, чорт забирай, що це в їхніх же інтересах! Дізнайтесь про приблизний термін, коли вони зможуть почати, і взагалі про все, що можливо, про їхні сили. І ще візьміть явку і пароль для нашого зв'язкового.

— Ви пришлете когось? — запитав Шаворський.

— Наприкінці місяця пришлемо шаланду: знайшовся спритний ловкач з контрабандистів. Зв'язковим лишиться той парубок, що вас знайшов, Михайленко. Він, до речі, українець і, як мені здається, хлопець розторопний.

Шаворський рвучко підвів голову. Перепитав:

— Вам здається? Хіба він не з вами приїхав?

— Ні. Це небіж мого господаря.

— Чому ж я його не зустрічав? Він уже давно працює в Одесі?

— Недавно, — усміхнувся Рахуба.

— Вибачте, — сказав Шаворський, випростуючись. — Ви що, залучили його в цей приїзд?

— Еге ж.

— Он як… — Шаворський відкинувся до стіни.

Коли він розмовляв з Олексієм у «каптьорці» мадам Галкіної, той, правда, ні разу не сказав, що прибув разом з Рахубою, але це ніби само собою було зрозумілим, пояснюючи і його впевнену поведінку, і той дивний епізод з браунінгом, про який своєму шефу детально доповів Микоша. Тепер усе це набувало зовсім іншого забарвлення в очах Шаворського.

— Звідки він узявся, цей парубок? Хто такий?

— Колишній денікінець, — сказав Рахуба. — Справжнє прізвище — Василенко, вільнонайманий першого сімферопольського полку. Закінчив гімназію. По всіх статтях підхожа людина.

— А на підпільній роботі давно?

— Ні, здається, недавно. Але хлопець з розумом.

— Недавно… — повторив Шаворський і гострими жовтими зубами прикусив верхню губу. — Дивно, дуже дивно…

— Що вам здалося дивним?

— На підпільній роботі недавно, а ухватки в нього цілком професіональні.

— У чому це проявилося?

— Та так, знаєте… З моїми бойовиками розмовляв зверхньо. Коли ті запитали пароль, відмовився відповідати: подавайте, мовляв, когось старшого. Пістолет їм свій кинув… Словом, як кажуть, за горло взяв. Та і я так зрозумів, що він прибув разом з вами.

— Він сам це сказав?

— Ні, прямо не говорив, але це випливало з його поведінки. Та коли б я знав…

Рахуба несподівано залився беззвучним тремтячим смішком.

— Отож-бо, — промовив він, — коли б ви знали, що він звичайний посередник, та ще й недавно завербований, то влаштували б йому таку перевірочну — не дай боже! А мені кожна хвилина була дорога. Ні, парубок спритний! І для цього не треба бути професіоналом, досить голову на плечах мати… А втім, — додав Рахуба, бачачи, що доводи його не вплинули і щось усе ще бентежить колишнього контррозвідника, — випробувати й зараз не пізно. Я і сам вважаю, що зайва перевірка не зашкодить.

— Так і доведеться зробити, — холодно сказав Шаворський. — Оптимізму вашого, пане полковнику, не поділяю. У нас надто важкий досвід спілкування з Чека: три провали за один лише останній тиждень.

— Будь ласка, — погодився Рахуба, — не заперечую.

Коли через півгодини Шаворський вийшов з комірки, Олексій, Микоша й Золотаренко мирно розмовляли, сидячи за кухонним столом. Микоша скаржився на біль у печінці, що з'явився «через те, що він трохи перепив», і з цікавістю вислухував поради Золотаренка та Олексія. Він уже встиг повернути Олексієві браунінг і пройнятись повагою до його обізнаності в галузі медицини.