Александр Лукин - Співробітник ЧК. Тиха Одеса

Певно, чекав, що Олексій назве пароль до кінця. Але Олексій не квапився цього робити. З Микоші вистачить сказаного, треба лишити що-небудь і для тих, хто «більш поважний»…

— Що хоче Феоктистов, я скажу кому належить. І попереджаю: часу в мене обмаль.

— Ні-і, так не можна, — промовив Микоша, хитаючи головою. — У нас, знаєте, порядок…

— Слухайте, ви! — Олексій стукнув по столу кісточками пальців. — Мені теревені правити ніколи, і так день згаяв! Ще раз повторюю: маю спішне і цілком таємне доручення до керівництва!

— А я що-небудь кажу проти? — здивувався Микоша. — Просто в нашому монастирі такий статут: якщо з-за кордону, то повинні знати одне півняче слівце… Чи ні?

— Знаю, можеш бути спокійний!

— Тоді, будьте ласкаві, скажіть.

— Кому треба скажу.

— А мені, виходить, не треба, так ви собі думаєте?.. — У хриплому баску Микоші відчувалися вкрадливі нотки.

Олексій почував, що з кожною секундою в Микоші наростає недовір'я до нього. Треба було негайно нагадати цьому бандитові, з ким він має справу: як-не-як, Олексій був тепер «представником світової закордонної контрреволюції», а Микоша та його напарник — усього лише пішаками у великій грі.

Те, що він зробив потім, пояснити нелегко. Потрібні були рішучі дії, а кращого він не придумав…

Змірявши Микошу поглядом, він сказав:

— Чого ти впираєшся? Чи боїшся мене? Боягузливий, бачу, у вас тут народець! Гаразд, я тебе заспокою! — Він засунув руку до кишені і, перш ніж Микоша встиг відповісти, вихопив браунінг.

Микоша відсахнувся.

— Ну, ну!.. — зовсім охрипши від несподіванки, промовив він.

Здоровань біля дверей ступив уперед, і кишені його піджака гостро випнулися.

Олексій поклав браунінг на стіл.

— На, візьми, — сказав він зневажливо, — сміливіший будеш.

— Весела картинка… — прохрипів Микоша.

Неквапливо підійшовши до столу, він узяв браунінг, розглядаючи, повертів у руці.

— Нічого іграшечка. Тільки навіщо ж так… одразу? Навіть якось необережно! І більше у вас нічого нема?

— Можеш обшукати.

— Ну, ну, хіба я не бачу!.. — поспішно і навіть ніби злякано промовив Микоша.

Він явно розгубився.

Не даючи йому опам'ятатись, Олексій наказав:

— Тоді веди! І нічого зволікати, а то щоб опісля шкодувати не довелось! Тепер наче боятися нічого?

Микоша пробурмотів:

— Одну хвилиночку…

Він поклав браунінг за пазуху і бочком відступив до дверей, де все так само, відстовбурчивши пістолетами кишені піджака, стояв другий бандит.

Вони про щось пошепотілись. Олексій почув, як здоровань пробурчав: «Нікуди не дінеться!..»

Микоша повернувся до столу.

— Мабуть, приведу кого-небудь, — сказав він, — хоч, звичайно, ніякого тут порядку нема. Доведеться почекати.

— Довго це?

— Ні-і, півгодинки щонайбільше. А Битюг нехай посидить, вам веселіше буде.

Олексій досадливо знизав плечима.

— Хай сидить. Давай тільки швидше!

— Я миттю, не встигнете занудьгувати…

І Микоша пішов.

Битюг (Олексій належно оцінив влучність цього прізвиська) вмостився на ящику під стіною і деякий час пильно стежив за ним. Потім це йому набридло. Він позіхнув, дістав складаний ножик і зайнявся манікюром. Він зосереджено виколупував грязюку з-під нігтів, обрізав задирки, обсмоктував пальці і, одводячи руку, здаля милувався своєю роботою. Сидячи біля столу, зіпершись на лікоть і прикривши обличчя долонею, Олексій з цікавістю розглядав його налиту здоров'ям пику, на якій цвіло лапате ластовиння і білий рубчатий шрам тягнувся від скроні до шиї.

Так вони й просиділи, не перекинувшись жодним словом, аж поки повернувся Микоша.

Хвилин через сорок Микоша просунув голову до підвалу і, переконавшись, що все спокійно, розчинив двері:

— Заходьте.

Увійшов сухорлявий, середнього зросту чоловік у прим'ятій картатій кепці й цивільному костюмі. Микоша, замкнувши двері на засув, спустився сходами і вказав йому на Олексія:

— Ось оцей самий. Дуже цікавляться поговорити.

Олексій підвівся. Мружачись од світла, прибулий у цивільному пильно розглядав його:

— Добрий вечір. Слухаю. У вас доручення до мене? І по голосу його з владними інтонаціями, і з того, як запобігливо метушився Микоша, Олексій зрозумів, що цього разу прийшов «справжній».

— Саме так, — сказав він. — Є доручення: Феоктистов шукає родичів.

— Родичі всі зібралися! — Чоловік у цивільному посміхнувся, підійшов і обома руками потряс йому руку. — Здрастуйте! Ждемо вас не діждемось! Чи давно прибули? Нас попередили ще тиждень тому, що ви приїдете, але коли і як ніхто не знав. Тим приємніше бачити вас живим-здоровим! Чого ж ми стоїмо?