Кейт Мосс - Гробниця

Мередіт лежала в приємному напівмороку кімнати, склавши руки за головою та сховавши стомлені ноги під ковдру в хрусткому білому простирадлі. Утупившись у стелю, вона подумки полинула в той вихідний день, коли Мері розповіла їй те, що знала про її кревну родину, хоча відомості ці були вкрай скупими.

Готель «Пфістер», Мілуокі, грудень 2000 року. Вони їздили до цього готелю на кожне велике родинне свято — дні народження, річниці шлюбу, особливі випадки. Інколи вони їздили туди просто повечеряти, але того разу Мері поселила їх там на цілий уїк-енд. То було щось на кшталт запізнілої святкової екскурсії на честь народин Мередіт та Дня Подяки. А ще Мері хотіла заздалегідь скупитися напередодні Різдва.

Скромна елегантна обстановка та кольори в стилі фін де сьекль, позолочені карнизи, колони, балюстради з кованого заліза, вишукані сітчасті гардини на засклених дверях. Мередіт спустилася вниз у вестибюль і стала чекати на Білла та Мері. Умостившись у кутку на пухкенькій софі, вона замовила свій перший законний келих вина в барі. То було «Сонома Каттер Шардонне» по сім з половиною доларів, але воно було варте такої ціни. Маслянисте й жовтувате, вино й досі зберігало присмак діжки.

Яка дурня! І чому, мені пригадався саме цей епізод?

А за вікном падав сніг. З невпинною наполегливістю сніжинки злітали з похмурого неба й укривали навколишній світ габою білої тиші. У кутку бару сиділа якась бабця в червоному пальті та вовняному капелюшку, насунутому низько на лоба. «Говори зі мною! Кажу тобі, говори зі мною!» — крикнула бабця барменові. Як жінка з Еліотового «Пустища». Відвідувачі бару, що цмулили пиво «Міллер Дженьюїн Драфт», «Шпрехер Ембер» та «Рівервест Штайн», удали, що не помічають схибленої старої.

Мередіт щойно порвала зі своїм приятелем і тому охоче поїхала зі студентського містечка на уїк-енд до готелю. Її другом був викладач математики, що приїхав у відрядження до університету Північної Кароліни. У них почався роман: ось вони випадково зустрілись у барі; ось вона грає йому на фортепіано, а він сидить на стільчику та слухає; ось він ніжно обійняв її в напівтемряві між бібліотечних стелажів пізно ввечері…

Від самого початку стало ясно, що нічого серйозного між ними не буде, бо надто вже різними людьми вони виявились, тому Мередіт не втрачала розуму. Проте кохатися з ним було пречудово, і їхні стосунки — поки вони тривали — давали задоволення їм обом.

Навіть попри це їй було приємно повернутись додому.

Того холодного сніжного вечора вони говорили допізна. Мередіт ставила Мері всі ті запитання про свою матір та її передчасну смерть, що завжди її цікавили, але відповідь на які вона раніше боялася почути. Про обставини її вдочеріння, про самогубство її матері, про ті болісні спогади, що їх вона носила у своєму тілі, наче друзки розбитого скла.

Загальні деталі Мередіт знала й раніше. Її кревна матір, Жанета, завагітніла під час одного з пікніків, коли навчалась у старшій школі. Спочатку вона про це навіть не здогадувалась, а коли здогадалася, то вживати якихось заходів було вже запізно. Перші кілька років матір Жанети, Луїза, намагалася їй допомагати, але вона рано померла через рак, і тому Мередіт залишилася без надійного виховного та захисного впливу. Як наслідок, ситуація швидко погіршилася. Коли ж стало зовсім кепсько, утрутилась Мері — далека родичка Жанети. Зрештою, стало ясно, що для її ж власної безпеки Мередіт краще зовсім не повертатися додому. Коли ж два роки потому Жанета наклала на себе руки, виникла потреба оформити їхні стосунки офіційно. Тому Мері та її чоловік Білл удочерили Мередіт. Хоча вона й зберегла своє справжнє прізвище й досі називала Мері лише на ім’я — як вона зазвичай і робила, — Мередіт нарешті змогла безперешкодно вважати її своєю матір’ю.

Саме в готелі «Пфістер» Мері й віддала Мередіт старі фотографії та аркуш із твором для фортепіано. На одній світлині був зображений якийсь молодик у військовій формі, що стояв на сільській площі. Чорне кучеряве волосся, прямий погляд сірих очей'. Його імені на фото не було, зате на звороті стояла дата, 1914 рік, ім’я фотографа та назва містечка — Рен-ле-Бен. На другій була маленька дівчинка в старомодному вбранні. На фото не значилось ані її імені, ані дати, ані місця, де його було зроблено. Третя фотографія являла собою зображення жінки за фортепіано. Мередіт знала ту жінку — то була її бабуся, Луїза Мартін. Судячи з одягу, знімок зробили або наприкінці тридцятих, або на початку сорокових років минулого століття. Мері пояснила, що Луїза була досить відомою концертною піаніст — кою. А той твір на аркуші являв собою її візитну картку, і вона часто грала його на біс.