Кейт Мосс - Гробниця

— Бажаєте попоїсти?

Мередіт ствердно кивнула, і її провели до одномісного столика в кутку. Паперова скатертина, брязкітливі срібні ножі та виделки, пляшка води на столі. Вона замовила страву дня — plat du jour — і келих «Фіту».

М’ясо, філе, було чудове — рожеве в центрі та приправлене гострим перцевим соусом. Камамбер був належним чином витриманий. Поглинаючи їжу, Мередіт роздивлялася чорно-білі світлини на стінах. Знімки кварталу, зроблені в давно минулі дні; ресторанний персонал, що гордо завмер коло входу: офіціанти з чорними вусами та хрусткими білими комірцями, а в центрі — патрон зі своєю статечною дружиною, убрані в накрохмалені святкові шати. Фото старого трамвая на Рю д’Амстердам, поруч — сучасний знімок знаменитої годинникової вежі на фронтоні вокзалу Сен-Лазар.

А найкращим фото було те, яке вона впізнала. Мередіт усміхнулася. Над дверима кухні, біля студійного портрета жінки з молодиком і дівчинкою з кучмою кучерявого волосся висіла копія однієї з найвідоміших світлин Дебюссі. Цей знімок зробили на віллі Медичі в Римі 1885 року, коли йому було лише двадцять три. Насупившись, Дебюссі дивився своїм неповторним похмурим поглядом. Це фото неможливо було сплутати з жодним іншим: коротке кучеряве волосся над чолом і чорні вусики, що ледь почали пробиватися. Мередіт планувала використати цю фотокартку на зворотному боці суперобкладинки своєї майбутньої книжки.

— Він мешкав саме на цій вулиці, — сказала вона офіціантові, вводячи свій PIN-код, і махнула рукою, показуючи на фотографію. — Клод Дебюссі. Он там його фото.

Офіціант байдуже знизав плечима й промовчав, але відразу ж пожвавішав і почав усміхатися, забачивши щедрі чайові.

Решта дня минула згідно з планом.

Мередіт старанно обійшла інші адреси, зазначені в списку, встигла побувати всюди, де мешкав Дебюссі, а о шостій повернулася до готелю. Вимившись під душем, вона перевдяглась у білі джинси та блідо-синій светр. Потім Мередіт завантажила знімки з цифрового фотоапарата у свій переносний комп’ютер, перевірила пошту — грошей і досі не було, — повечеряла в кафе напроти, а вечір завершила зеленим коктейлем, що виглядав підозріло, але смакував навдивовижу добре.

Повернувшись до номера, Мередіт відчула доконечність почути знайомий голос і зателефонувала додому.

— Привіт, мамо, Це я.

— Мередіт?

У материнському голосі лунала турбота, і на очах у Мередіт виступили сльози. Раптом вона відчула себе дуже далеко від домівки й незвичайно самотньою.

— Як твої справи? — спитала вона.

Вони трохи побазікали. Мередіт розповіла матері про все, що зробила з часу їхньої останньої розмови, і про ті місця в Парижі, що їх устигла відвідати після приїзду. І під час розмови її не полишала думка, що, поки вони теревенять, накопичується рахунок за телефон.

На тому кінці лінії настала пауза.

— А як твій інший проект? — нарешті спитала Мері.

— Поки що за нього не бралася. Надто багато роботи тут, у Парижі. Коли після вихідних подамся до Рен-ле-Бена, от тоді за нього й візьмуся.

— Та нічого, нічого, не переймайся, то я просто так спитала, — швидко промовила Мері, мимоволі показавши, наскільки зацикленою вона була на цій думці. Вона завжди підтримувала бажання Мередіт дізнатися про своє минуле. Водночас Мередіт бачила, що Мері боїться того, що може з’ясуватись унаслідок цих пошуків. Вона теж боялась. А що, коли та тяжка хвороба, котра все життя переслідувала її кревну матір, є спадковою? Що, коли вона й у неї почне проявлятися?

— А я й не переймаюся, — відповіла Мередіт поспішно й одразу ж відчула себе винуватою. — У мене все гаразд. Тут так цікаво! Я потім розповім тобі, як мої справи. Обіцяю.

Вони ще трохи поговорили, а потім попрощалися.

— Я тебе люблю, бувай.

— І я тебе люблю, — долетіла відповідь, здолавши відстань у кілька тисяч миль.

У неділю вранці Мередіт пішла до паризької опери в палаці Гарньє.

З 1989 року в Парижі з’явився новий бетонний оперний театр у Бастилії, і палац Гарньє використовувався тепер головним чином для балетних вистав. Проте в епоху Дебюссі ця розкішна барокова споруда являла собою місце, де можна було й себе показати, і на людей подивитися. Саме тут сталося сумнозвісне антивагнерівське заворушення 1891 року, і саме на тлі цього театру відбувалися події роману Гастона Леру «Привид опери».

Мередіт дійшла до театру пішки за п’ятнадцять хвилин. Спочатку вона пробиралася крізь натовпи туристів, що прямували до Лувру, а потім пішла по Авеню дель Опера аж до самого театру. Його будівля була витвором дев’ятнадцятого сторіччя, але транспортний потік цілковито належав століттю двадцять першому. То було щось зовсім божевільне: авта, скутери, вантажівки, автобуси й мотоцикли, які намагалися наскочити на неї з усіх мислимих напрямків. Узявши власне життя у свої руки, Мередіт, петляючи туди-сюди, подалася через цей неймовірний транспортний потік і таки змогла дістатись острівця безпеки, на якому вивищувався палац Гарньє. Їй аж дух забило від захвату: неймовірної краси фасад, величні балюстради, рожеві мармурові колони, позолочені статуї, оздоблений прикрасами біло-золотистий дах і мідно-зелений купол, що тьмяно виблискував у променях жовтневого сонця. Мередіт спробувала уявити собі болотисту місцевість, на якій був споруджений цей театр. Замість вантажівок і легковиків, що нетерпляче клаксонили, вона спробувала уявити карети, жінок у довгих і широких сукнях та чоловіків у циліндрах. І не змогла. Голоси минулого не могли пробитися крізь гамір і метушню.