Кейт Мосс - Гробниця

Дізнавшись, що, попри вихідний день, театр був відчинений завдяки благодійному концерту, що мав відбутися трохи пізніше, Мередіт полегшено зітхнула та зраділа. Щойно вона ввійшла всередину, як тиша історичних сходів і балконів огорнула її своїми обіймами. Велике фойє було точнісінько таким, яким вона звикла бачити його на фотографіях: мармуровий обшир, що простерся перед нею, наче неф величного собору. А далі, під куполом, виднілися парадні сходи.

Озираючись довкола, Мередіт рушила вперед, сумніваючись, чи можна входити всередину. Підошви її кросівок попискували на мармуровій підлозі. Двері до глядацької зали були прочинені, і вона прослизнула всередину. Їй кортіло на власні очі побачити знамениту шеститонну люстру та розписану Шагалом стелю.

Перед сценою вправлявся музичний квартет. Мередіт потихеньку, намагаючись не привертати уваги, сіла в задньому ряду. На якусь мить вона відчула поруч із собою привид свого колишнього «я» — музикантки, якою вона так і не стала. Він теж потихеньку прослизнув до зали й сів поруч із нею. Це відчуття було таким сильним, що їй аж запраглось озирнутись і поглянути на сусіднє сидіння.

Слухаючи, як з оркестрової ями линуть, повторюючись, уривки мелодій, Мередіт пригадала, що багато разів робила те саме. Чекала за кулісами зі смичком та скрипкою в руках. Оте гостре передчуття чогось незвичайного, що нуртувало в грудях, — наполовину адреналін, наполовину страх перед публікою. Останнє — найтонше — настроювання струн і смичка, дощик із порошку каніфолі, що падає на чорний поліестер її довгої концертної сукні.

Першу скрипку мати купила Мередіт, коли їй було вісім, одразу ж після того, як вона в них оселилась назавжди і припинила відвідувати свою справжню матір по вихідних. Футляр зі скрипкою чекав її на ліжку в спальні — бажаний подарунок для дівчинки, ошелешеної й обрадуваної тим, що життя подало їй рятівну руку. Для дитини, котра вже встигла чимало натерпітись у своєму житті.

І вона обома руками вхопилася за шанс, який їй випав. Музика стала для неї засобом утечі від жахливого минулого. У дівчинки проявилися здібності: вона все хапала на льоту й невтомно та багато працювала. У дев’ять років вона вже грала в концерті шкільних оркестрів, улаштованому в студії «Мілуокі Беллі Компані» мистецького центру «Вокерс-Пойнт». Згодом вона взялася також і за фортепіано, і невдовзі в її житті запанувала музика.

Мрія стати професійною музиканткою не полишала Мередіт протягом шкільних років — від початкових класів і аж до останнього року в середній школі. Учителі заохочували її подати документи до консерваторії та переконували, що вона має хороший шанс пройти. Мері теж заохочувала її.

Проте в останній момент Мередіт передумала. Чомусь сама себе переконала, що їй бракує здібностей. Що не має музичного хисту. І натомість подала документи до університету Північної Кароліни на факультет англійської мови — і вступила. Загорнувши свою скрипку в червоний шовк, вона поклала її у футляр, оббитий усередині блакитним оксамитом, і заховала. Потім ослабила струни на дорогоцінних смичках і замкнула їх у спеціальний скринці. Туди ж вона поклала й коробок із каніфоллю. Віднісши все це до комірчини, дівчина замкнула її та подалася з Мілуокі до університету.

В університеті Мередіт навчалася добре й закінчила його на відмінно. Вряди-годи вона грала на фортепіано під час канікул і давала уроки дітям і друзям Білла та Мері, але цим усе й обмежувалося. Скрипка лишалась у комірчині.

І ніколи відтоді вона не думала, що обрала не той шлях у житті.

Одначе впродовж останніх двох років, з’ясувавши деякі смутні подробиці про походження своєї родини, вона почала сумніватись у правильності власного рішення. І тепер, коли двадцятивосьмирічна Мередіт сиділа в глядацькій залі паризького оперного театру, жаль за тим, що не відбулося, міцною рукою схопив її за горло.

Музика урвалася.

В оркестровій ямі хтось розсміявся.

Сьогодення вихором повернулося до її свідомості. Мередіт підвелася, зітхнула, змахнула з чола пасмо волосся, повернулась і тихо вийшла. Вона заглянула до опери, щоб знайти там дух Дебюссі. Та знайшла лише власних привидів.

А надворі вже припікало сонце.

Намагаючись скинути з себе меланхолійний настрій, Мередіт обійшла будівлю театру й рушила вулицею Скріб із наміром скоротити шлях до бульвару Ґюсмана, щоб звідти дістатися паризької консерваторії у восьмому окрузі.