Хол продав Домен де ля Кад у березні 2008 року. Грошей від цього бізнесу не було, самі лише борги, з якими він і розрахувався завдяки продажу. Хол приготувався змінити своє життя. Певний час він підтримував контакт із Шейлою О’Доннел, і вона розповіла йому, що якесь англійське подружжя з двома дітьми підліткового віку придбало готель і успішно перетворило його на один з найвідоміших сімейних готелів на півдні Франції.
— Отже, пані та панове, вітайте міс Мередіт Мартін!
Вибухнули бурхливі аплодисменти, не в останню чергу тому, як подумала Мередіт, що Марк, нарешті, завершив свою довгу промову.
Вона набрала повні груди повітря, зібралася з духом і підвелась.
— Дякую за похвальну рекомендацію, Марку, — сказала Мередіт. — Мені дуже приємно бути тут. Як дехто з вас знає, ґенеза цієї книги бере початок з моєї подорожі, яку я здійснила, коли працювала над біографією Дебюссі. Пошуки привели мене до чудесного містечка в Піренеях, яке зветься Рен-ле-Бен, а від нього — до вивчення історії моєї родини. І ця книжка є моєю спробою провести в останню путь привидів минулого. — Мередіт зробила паузу. — Героїнею книги виступає жінка на ім’я Леоні Верньє. Якби не вона, мене б тут зараз не було. — Мередіт осміхнулася. — Утім, книгу присвячено моїй матері, Мері. Вона — чудова жінка. Як і Леоні.
Цієї миті Мередіт побачила, ідо Хол передав Мері, котра сиділа між ним та Біллом у передньому ряду, паперовий носовичок.
— Мері зробила музику частиною мого життя. Вона навчила мене ставити запитання й ніколи не закривати очі на нові факти, перспективи та можливості. Вона навчила мене наполегливо добиватися свого, хоч би як важко було. А найголовніше, — весело вишкірилась Мередіт, переходячи на невимушений тон, — це те, що вона навчила мене робити найкращі у світі гарбузові ліхтарі на Гелловін!
Присутні, серед яких більшість становили родичі й друзі, весело розсміялись.
Мередіт почекала, поки в залі знов не настане тиша. А потім, збуджена й трохи схвильована, взяла книгу й почала читати:
Ця історія починається у великому місті мертвих.
У тихих провулках, де мешкають скелети. Серед бульварів, тротуарів і закутків паризького цвинтаря Семетьєр де Монмартр — місця, заселеного надгробками та кам’яними янголами, серед яких вештаються привиди тих, кого встигли забути ще до того, як їхні тіла охололи в могилах.
Коли її слова пливли над аудиторією, вливаючись у величезну масу тих історій, що розповідатимуться сьогодні ввечері, напередодні Дня всіх святих, тихі приємні звуки старого будинку немов акомпанували Мередіт. На дошках підлоги порипували стільці, щось бурмотіли старі ринви на даху, на вулиці гули клаксонами автівки, а в кутку тихо шипіла кавоварка. Із сусіднього бару долітали звуки фортепіано. Цілі й половинні ноти просотувалися крізь стіни й проникали під плінтуси, долівку та найрізноманітніші закуточки в просторі між підлогою та стелею.
Мередіт уповільнила ритм, дійшовши до кінця уривку.
Бо насправді ця історія починається не з відсутності скелету в одній з могил на паризькому цвинтарі, а з колоди карт.
Колоди карт Верньє.
На мить запала тиша, а потім знову зазвучали аплодисменти.
Мередіт збагнула, що вона стоїть, затамувавши подих, — і полегшено зітхнула. Коли вона глянула на свою родину, друзів та колег, на якусь скороминущу хвилю їй здалося, що повітря ворухнулось і в дальньому кутку кімнати з’явилась усміхнена дівчина.
Мередіт посміхнулась у відповідь.
Вона пригадала всіх привидів, що торкнулися її життя. Маргарита Верньє на цвинтарі Семетьєр де Пассі. Цвинтар у Мілуокі, неподалік від того місця, де зустрічаються три річки. На ньому спочив вічним сном її прадід — Луї-Анатоль Верньє, французький солдат і американський громадянин. Згадала вона Луїзу Мартін, піаністку, чий прах розвіяли по вітру. Свою рідну матір, поховану на тих берегах, де сонце сідає за озеро Мічиган. Утім, найбільше Мередіт думала про Леоні, яка спочила в мирі на території маєтку Домен де ля Кад.
Повітря, вода, вогонь, земля.
— Дякую, — сказала Мередіт, коли аплодисменти стихли. — Дякую всім вам за те, що прийшли.
ПРИМІТКА АВТОРКИ ПРО КАРТИ ТАРО ВЕРНЬЄ
Таро Верньє — вигадана колода, придумана спеціально для «Зруйнованої гробниці». Її намалював художник Фінн Кемпбел-Нотман на основі класичної колоди Рейдера Вейта (1910).
Читать дальше