Кейт Мосс - Гробниця

Мередіт здалося, що вона знову чує музику, хоча й не була певна, звідки линуть звуки — з її свідомості чи з-під землі. То були ноти з аркуша, але цього разу написані на повітрі.

Вона постояла в тиші, чекаючи, споглядаючи та знаючи, що це — востаннє. Раптом щось блиснуло на воді — може, то були відблиски світла, — і Мередіт побачила, як Леоні підняла тендітну руку, і вона відбилась на тлі блідо-блакитного неба. Довгі пальці в чорній рукавичці.

Мередіт згадала про карти Таро. Про малюнки, що їх зробила Леоні понад сто років тому, щоб розповісти свою історію та історію людей, яких вона любила. У сум’ятті й хаосі відразу після смерті Джуліана на День усіх святих (коли Хол поїхав до комісаріату поліції, Шейлу відвезли до шпиталю, а Джуліана — до моргу) Мередіт тихо, не привертаючи до себе уваги, поклала оригінальні карти назад у скриньку Леоні й закопала в стародавній схованці в лісі.

Бо, як і аркуш із музикою «Гробниця, 1891», вони належали землі.

Мередіт напружила зір і побачила, що постать зникає, розчиняючись у повітрі.

Вона йде.

Саме через бажання відновити справедливість Леоні затрималась у цьому місці доти, доки не була розказана вся історія. І тепер вона може впокоїтись у цьому тихому куточку, який так любила.

Мередіт відчула, що підійшов Хол і став поруч.

— Ну як? — тихо спитав він.

Нехай спочинуть мертві. Нехай мертві поснуть.

Вона зрозуміла, що Хол намагається збагнути сенс того, що відбулось. Останні одинадцять днів вони тільки й робили, що розмовляли. Вона розповіла йому все, що сталося — аж до того моменту, коли він вискочив на галявину, женучись за своїм дядьком; про Леоні, про ворожіння на картах Таро в Парижі, про навіжену одержимість, яка більше як сто років тому коштувала життя стільком людям, про історії з демонами та про особливу музику місця, і про те, як її чомусь завжди вабив Домен де ля Кад. Міфи, легенди, факти, історія — усе переплелося в один клубок.

— Як ся маєш? — спитав Хол.

— Усе класно. Тільки трохи змерзла.

Мередіт дивилась перед собою. Відтінки світла змінювались. Навіть пташки — і ті припинили співати.

— Одного я не розумію, — мовив Хол, засовуючи руки в кишені. — Чому саме ти? Ну, звісно, є очевидний кревний зв’язок із родиною Верньє, та все ж…

Він замовк, не знаючи, як сформулювати запитання.

— Може, — тихо сказала Мередіт, — це тому, що я не вірю в привидів.

Раптом вона забула про Хола, про холод і про блідо-пурпуровий світанок, що ширився долиною річки Од. Перед нею було лишень обличчя дівчини потойбіч озера. Її примара повільно зникала, розчиняючись у повітрі й утрачаючи свої обриси на тлі сріблястих від інею дерев. Мередіт не зводила з неї очей. Леоні майже не було видно. Її силует розпливався й затухав, як затухає, розпливаючись у повітрі, одинока музична нота.

Спочатку сірий, потім білий, а потім — ніякий. Ніщо.

Мередіт підняла руку, начебто для прощання, і мерехтливий обрис зник назавжди. Поволі, неохоче, опустила вона руку.

Спочивай у мирі.

Нарешті скрізь запанувала тиша. Тиша й відчуття безкрайності простору.

— З тобою точно все гаразд? — турботливо спитав Хол.

Мередіт повільно кивнула.

Іще кілька хвилин вона стояла, уставившись перед собою й не бажаючи переривати зв’язок із цим куточком. Потім глибоко зітхнула та пригорнулась до Хола. Він випромінював тепло, спокій і надійність.

— Ходімо назад, — мовила Мередіт.

Руч-об-руч вони повернулись і пішли через галявину до веранди з тильного боку будинку. Їхні думки рухались у зовсім різних напрямках. Хол думав про гарячу каву. Мередіт думала про Леоні. І про те, як сильно вона за нею скучатиме.

— Пані та панове, добрий вечір. Мене звати Марк і сьогодні я маю честь вітати міс Мередіт Мартін у нашій книгарні.

Вибухнули енергійні, хоча й рідкуваті аплодисменти, а потім у невеличкій приватній книгарні запала тиша. Хол, котрий сидів у першому ряду, підбадьорливо усміхнувся. А видавець, стоячи за останнім рядом з руками, схрещеними на грудях, теж зробила заохочувальний жест.

— Багатьом з вас відомо, — вів далі менеджер, — що міс Мартін є авторкою схваленої фахівцями біографії французького композитора Клода Дебюссі, що вийшла друком торік і буквально потрясла літературних критиків. Одначе вам, мабуть, невідомо, що…