Кейт Мосс - Гробниця

— Там, у лісі, якась істота, — бовкнула Мередіт, навіть не подумавши. — Вовк абощо. Правду вам кажу. Одразу за стіною.

Він зупинився, і на мить у його навіжених очах промайнуло замішання.

— Стіни? Які стіни? Про що ви говорите?

Мередіт поглянула вбік. Свічки й досі блимали, і тіні, що їх вони утворювали, окреслювали обриси вестготської гробниці.

— Невже ви її не бачите? — спитала вона. — Це ж так просто. Вогники, що горять там, де колись була гробниця?

Рот Джуліана перекривила недобра посмішка.

— Ага, ясно, куди ви хилите, але зі мною ці штучки даремні. Вовки, потвори, примари — усе це, звісно, вкрай цікаво й пізнавально, але воно не завадить мені отримати те, що я хочу. — Він зробив крок уперед. — Віддайте карти.

Мередіт, хитнувшись, відступила на крок назад. Утім, на якусь мить у неї виникла спокуса таки віддати Джуліану карти. Ця земля належала йому, а вона здійснювала розкопки на його території без дозволу. Закон порушила вона, а не він. Проте від одного погляду на його обличчя в неї кров похолола в жилах. Пронизливі блакитні очі, розширені зіниці. Мередіт збагнула, що вони в лісі зовсім самі, і на кілька миль довкола нікого немає. По її спині побігли мурахи. Їй конче треба було придумати якийсь вагомий аргумент. Вона зиркнула на Джуліана, спостерігаючи, як він обвів поглядом галявину.

— Ви тут знайшли колоду? — спитав він. — Утім, навряд чи. Я тут уже копав. І нічого не знайшов.

Досі Мередіт не сприймала всерйоз теорії Хола стосовно його дядька.

Раніше вона гадала, що навіть коли доктор О’Доннел мала рацію й на дорозі після аварії дійсно було авто Джуліана Лоуренса, то останній міг просто не зупинитися, щоб надати допомогу. Однак тепер припущення Хола аж ніяк не здавалося маячнею.

Мередіт знову зробила крок назад.

— З хвилини на хвилину тут буде Хол, — сказала вона.

— Ну то й що?

Мередіт озирнулася, прикидаючи, чи вдасться їй утекти. Вона була набагато молодшою та здоровішою. Проте їй не хотілося полишати на землі скриньку Леоні з шитвом. Окрім того, навіть якби Джуліан Лоуренс гадав, що вона просто намагається залякати його розмовами про вовків, вона справді-таки бачила в лісі якусь небезпечну істоту, хижака, що крався по краю галявини якраз перед приходом Джуліана.

— Віддайте мені карти, і я не заподію вам лиха, — сказав він.

Мередіт відійшла ще на один крок.

— Я вам не вірю.

— Гадаю, це не має значення, вірите ви мені, чи ні, — мовив Джуліан, а потім, наче вжалений, раптом заволав: — Віддай карти!

Мередіт позадкувала, притискаючи карти до грудей. І тут вона знову почула той самий запах'. Він був дужчим, аніж першого разу, нудотний сморід тухлої риби й іще більш проникливий запах вогню та диму.

Та Лоуренс не сприймав уже анічогісінько, крім карт, що їх тримала Мередіт. Він підходив дедалі ближче й уже простяг руку.

— Геть від неї!

Мередіт і Джуліан різко обернулися — з лісу до свого дядька з криком кинувся Хол.

Джуліан пригнувся, розмахнувся й сильно вдарив правицею Хола в підборіддя. Застуканий зненацька, Хол упав, і з його носа та рота бризнула кров.

— Холе! — скрикнула Мередіт.

Він хвицьнув дядька ногою й поцілив у коліно. Джуліан захитався, проте не впав. Хол натужно підвівся, однак Джуліан, хоч і був старший та огрядніший, добре бився й завдавав Холові більше ударів, аніж той йому. До того ж дядько мав швидшу реакцію. Він знову збив Хола з ніг, а потім склав разом долоні й щосили вдарив ними племінника ззаду по шиї.

Мередіт кинулась до скриньки, сховала в неї карти й підбігла до непритомного Хола, котрий лежав на землі.

Джуліанові більше не було що втрачати.

— Дайте мені карти, міс Мартін.

І знову порив вітру, і знову сильний запах горілого. Цього разу й Лоуренс почув його. На мить у його очах відбилися збентеження й тривога.

— Якщо доведеться, то я вас уб’ю, — сказав він таким невимушеним тоном, що в щирості його слів сумніватися не доводилося. Мередіт не відповіла. Тепер мерехтіння уявних свічок на стінах гробниці почало перетворюватись на язики помаранчевого та золотистого полум’я. Гробниця починала палати. Чорний дим лизькав кам’яні плити й ширився по галявині. Мередіт здалося, що вона чує, як від жару тріщать і плюються фарбою гіпсові святі. Віконне скло з дзенькотом випало назовні, а металеві рами погнулися від високої температури.

— Хіба ви не бачите? — скрикнула Мередіт. — Невже ви не бачите, що відбувається?!

Вона помітила, як на обличчі Лоуренса промайнула тінь тривоги, а потім у його очах спалахнув невимовний страх. Мередіт обернулась, але надто повільно, щоб чітко все роздивитися. Повз неї, химерно смикаючись, пронісся якийсь звір із чорною кошлатою шерстю та стрімко стрибнув, відштовхнувшись задніми лапами.