Кейт Мосс - Гробниця

Хол затарабанив у сусідські двері. Коли йому відчинили, він розповів спантеличеній жінці, що трапилось, попрохав її побути з О’Доннел, поки не приїде швидка допомога, а потім кинувся до свого авта, не давши жінці жодної змоги заперечити.

Увімкнувши двигун, Хол натиснув на акселератор. У нападі на Шейлу винною могла бути лишень одна людина. Йому треба терміново повернутись до Домен де ля Кад. І знайти Мередіт.

Джуліан Лоуренс гепнув дверима авта й побіг сходами до готелю.

Чорт, не слід було панікувати.

По його обличчю й шиї котилися великі краплини поту й стікали на комірець сорочки. Не зупиняючись, він проскочив повз реєстраторку. Треба було добутись до кабінету й заспокоїтись. А потім вирішити, що робити далі.

— Мосьє! Мосьє Лоуренс!

Джуліан різко обернувся; в очах його туманилось, але він побачив, що реєстраторка махає йому рукою.

— Мосьє Лоуренс, — почала була Елоїза, але потім затнулася. — 3 вами все гаразд?

— Краще не буває, — відказав він. — А що таке?

Елоїза аж відсахнулась від його грубого тону.

— Ваш племінник попросив мене залишити вам ось це.

Трьома сягнистми кроками покривши відстань, що їх розділяла, Джуліан підійшов до Елоїзи й вихопив з її простягнутої руки аркуш паперу. То була записка від Хола, надзвичайно стисла й ділова, у якій він пропонував зустрітись о другій годині.

Джуліан зіжмакав записку в кулаці.

— О котрій він це залишив? — суворо спитав він.

— О десятій тридцять, мосьє, відразу ж після того, як ви пішли.

— А мій племінник зараз у готелі?

— Здається, він поїхав за кільканадцять хвилин до дванадцятої до Рен-ле-Бена забрати відвідувачку, з якою розмовляв сьогодні вранці. Наскільки мені відомо, він іще не повертався.

— А американка з ним поїхала?

— Ні. Вона пішла в парк, — відповіла Елоїза, поглянувши на двері до веранди.

— І давно вона пішла?

— Та вже не менше як годину тому, мосьє.

— Не сказала, куди йде та що збирається робити? Ні про що не розмовляла з моїм племінником? Пригадай хоч щось, Елоїзо! Бодай якусь розмову між ними.

Зростаюча збентеженість від його поведінки проявилася на мить в очах дівчини, однак вона відповіла тихо та спокійно:

— Загалом ні, мосьє, хоча…

— Що?

— Перед тим як піти в парк, вона питалася, чи не можна десь узяти… не знаю, як це буде англійською… une pelle.

Джуліан аж сіпнувся.

— Лопату?

Елоїза відскочила з переляку, коли Джуліан з розмаху ляснув долонями об стіл, залишивши на ньому два вологі відбитки. Міс Мартін не стала б шукати лопату, якби не збиралась копати. І навмисне чекала, поки він піде з готелю.

— Карти, — пробурмотів він. — Вона знає, де вони сховані.

— Що сталося, мосьє? — нервово спитала Елоїза. — Здається, ви чимось…

Джуліан не відповів. Різко крутнувшись на п’ятах, він сягнистим кроком перетнув хол і вийшов на веранду, грюкнувши дверима так, що аж стіна задвигтіла.

— Що сказати племінникові, коли повернеться? — гукнула Елоїза йому вслід.

З маленького віконця біля реєстраційного столика вона побачила, як Джуліан кудись пішов. Утім, не до озера, як мадам Мартін, а до лісу.

Попереду виднілась алея, обсаджена старими в’язами, та якась ледь помітна стежина. Здається, вона нікуди не вела, проте коли Мередіт придивилась, то побачила на землі обриси фундаменту й кілька розбитих каменів. Тут колись була якась споруда.

Ось те саме місце.

Притискаючи до себе скриньку з картами, Мередіт повільно рушила туди, де колись стояла гробниця. Трава під її ногами була мокра від роси, наче недавно випав дощ. Навіть крізь підошви своїх закаляних черевиків вона відчувала запустіння й самоту цієї місцини.

Мередіт аж губу закусила від розчарування. Кілька кам’яних блоків, рештки зовнішньої стіни, а за винятком цього — просто порожнє місце. І скрізь трава, куди не глянь.

Придивись уважніше.

Мередіт придивилась. І помітила, що поверхня не була цілком пласкою. Додавши трохи уяви, вона побачила обриси гробниці. То була невеличка ділянка землі, десь футів двадцять на десять, наче клаптик городу, що просів у землю. Стиснувши міцніше ручки скриньки, Мередіт ступила вперед. І збагнула, що при цьому злегка підняла ногу.

Немов через поріг переступила.

І відразу ж світло довкола змінилося. Неначе ущільнилось і стало менш прозорим. Почулося гудіння вітру, що нагадувало високу, повторювану раз за разом ноту або дзижчання телеграфних дротів. Мередіт відчула слабкий, ледь уловимий запах ладану та вологого каміння; до неї долетіли звуки древніх молитов.