Кейт Мосс - Гробниця

Війнув вітер, і в мене з’явилося відчуття, що я в гробниці не сам-один.

Леоні усміхнулася, втішена тим, що добре запам’ятала цю фразу з книги. Тепер їй не було страшно; навпаки — їй було цікаво. Коли вона глянула на восьмикутну апсиду, то їй здалося, що обличчя фігури Сила ворухнулося. На мальованому обличчі з’явилась подоба посмішки. На мить ця дівчина стала зовсім схожою на неї: те саме каштанове волосся, ті самі зелені очі, той самий прямий прискіпливий погляд.

Моє «я» і його різновиди — як колишні, так і прийдешні — були присутні одночасно в тому самому місці.

Раптом Леоні збагнула, що довкола неї почався якийсь рух. Вона не могла сказати, чи то духи ожили, чи карти. Як вона й сподівалася в глибині душі, Закохані чітко набули знайомих і рідних рис Анатоля й Ізольди. На якусь невловиму мить Леоні здалося, що в обличчі та постаті Справедливості, що сиділа з мечем і терезами в руках, почали проступати обриси Луї-Анатоля. Хлопець наче перебував у силуеті цієї фігури. А потім буквально краєчком ока вона помітила, як риси обличчя Одріка Беяра — Саже — на хвильку проявились у молодому лиці Чарівника.

Леоні стояла зовсім нерухомо, наче даючи музиці заполонити простір довкола себе. Немов підхоплені її невидимим потоком, зарухались обличчя, вбрання та краєвиди — і стали схожі на мерехтливі сріблясті зірки в нічному небі. Леоні звільнилась від усілякого чуття себе самої. Розміри, простір, час, вага — усе це враз щезло й утратило будь-яке значення.

Почулася пульсація повітря й шерхіт; це, мабуть, духи, вирішила Леоні. Вони злегка торкались її плечей, шиї та лоба; вони оточували її — лагідно й ніжно, майже не доторкуючись по-справжньому. Тихий гамір почав наростати, поволі перетворюючись на какофонію безшумного шепотіння й зітхання.

Леоні випростала перед собою руки. Вона почувалась невагомою, прозорою, наче плавала у воді, хоча її червона сукня, як і раніше, звисала донизу, а чорний плащ облягав плечі. Духи чекали, що вона до них приєднається. Поглянувши на руки, Леоні чітко побачила на своїх блідих долонях символ безкінечності — перевернуту вісімку.

Аісі Іо temps s’en, vas res I’eternitat.

Срібними дзвіночками прозвучали ці слова в її вустах. І тепер, після стількох років чекання, їхній сенс угадувався чітко й безпомилково.

Звідси, з цього місця, час лине у вічність.

Леоні посміхнулась і, знаючи, що за нею — Луї-Анатоль, а попереду — мати, брат і тітка, зробила крок назустріч сяйву.

Тряска поїздка завдала Константові чимало клопоту, бо призвела до того, що на його спині та руках знову повідкривалися кілька виразок. Він відчув, як крізь бинти просотується гній.

Констант вибрався з екіпажа.

Своїм ціпком він помацав ґрунт. Так, тут стояло двійко коней, причому зовсім нещодавно. З колії було видно, що екіпаж був один і рухався він не до гробниці, а геть від неї.

— Почекай тут, — наказав він слузі.

Констант відчув якусь дивовижну силу у вітрі, що наче прокрадався крізь густі віти в’язів на алеї, що вела до дверей гробниці. Затуляючись від його поривів, він застебнув вільною рукою плащ на горлі, а потім принюхався. Констант майже втратив нюх, але він не міг не відчути неприємного запаху, химерної суміші з диму, ладану та смороду гнилих водоростей на березі моря.

Його очі сльозились на холоді, але він побачив, що в каплиці світиться. Думка про те, що там може переховуватись хлопець, штовхнула його вперед. Констант пішов, не звертаючи уваги ні на шум, схожий на хлюпотіння води, ні на свист, схожий на посвист вітру в телеграфних дротах або вібрацію рейок під час наближення потяга.

Ці шум і свист скидались на музику.

Він не мав наміру відволікатись на трюки, що їх могла влаштувати Леоні Верньєр, — хоч зі світлом, хоч із димом, хоч зі звуком.

Наблизившись до важких дверей, Констант узявся за ручку. Спочатку вона не піддалася. Він вирішив, що двері засунуто або ж підперто зсередини меблями, але він однаково спробував знову. Цього разу двері несподівано розчинились, і Констант увалився в каплицю, ледь не впавши.

І відразу ж побачив її. Леоні стояла до нього спиною перед невеличким вівтарем усередині восьмикутної апсиди. Вона навіть не намагалась сховатися. Хлопця ж ніде не було видно.

Виставивши вперед щелепу й зиркаючи на всі боки, Констант прокрокував до нефа, постукуючи ціпком по кам’яних плитах і незграбно викидаючи ноги під час кожного кроку. Одразу за дверима виднівся порожній п’єдестал із зубчастими краями, наче з нього колись зірвали якусь статую. Знайомі гіпсові статуї святих, розставлені під стінами за кількома рядами скромних лавок, мовчки зустрічали Константа, коли він повільно наближався до вівтаря.